Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Тарас Шевченко

      Не знає, не бачить,

      Як убитий. Тяжко йому,

      Тяжко, а не плаче.

      Ні, не плаче: змія люта,

      Жадна випиває

      Його сльози, давить душу,

      Серце роздирає.

      «Ой ви, сльози, дрібні сльози!

      Ви змиєте горе;

      Змийте його… тяжко! Нудно!

      І синього моря,

      І Дніпра, щоб вилить люте,

      І Дніпра не стане.

      Занапастить хіба душу?

      Оксано, Оксано!

      Де ти, де ти? Подивися,

      Моя ти єдина,

      Подивися на Ярему.

      Де ти? Може, гине,

      Може, тяжко клене долю,

      Клене, умирає,

      Або в пана у кайданах

      У склепу конає.

      Може, згадує Ярему,

      Згадує Вільшану,

      Кличе його: „Серце моє,

      Обніми Оксану!

      Обнімемось, мій соколе!

      Навіки зомлієм.

      Нехай ляхи знущаються, —

      Не почуєм!..“ Віє,

      Віє вітер з-за Лиману,

      Гне тополю в полі, —

      І дівчина похилиться,

      Куди гне недоля.

      Посумує, пожуриться,

      Забуде… і, може…

      У жупані сама пані;

      А лях… Боже, Боже!

      Карай пеклом мою душу,

      Вилий муки море,

      Розбий кару надо мною,

      Та не таким горем

      Карай серце: розірветься,

      Хоч би було камень.

      Доле моя! серце моє!

      Оксано, Оксано!

      Де ти ділася-поділась?»

      І хлинули сльози;

      Дрібні-дрібні полилися.

      Де вони взялися!

      А Залізняк гайдамакам

      Каже опинитись:

      «У ліс, хлопці! вже світає,

      І коні пристали:

      Попасемо». І тихенько

      У лісі сховались.

      Гупалівщина