Бібліотека душ. Ренсом Ріггз
ми самі вирушимо на пошуки! – заявив Едисон. – Ми марнуємо дорогоцінний час, а від вашого нескінченного монологу в мене злипаються повіки. Ми найняли човен, а не училку!
На це Шарон зневажливо пирхнув.
– Треба було б викинути вас у Смердючку за нечемність, але в такому разі я не отримаю золотих монет, які ви мені заборгували.
– Золоті монети! – мало не сплюнувши од відрази, промовила Емма. – А як щодо життя й добробуту ваших ближніх дивних? Як щодо лояльності?
Шарон тільки посміхнувся.
– Якби мене турбували такі матерії, мене б уже давно й серед живих не було.
– Нам усім це пішло б тільки на користь, – буркнула Емма й відвернулася.
Поки ми розмовляли, навколо нас стали звиватися вуса туману, втім, нітрохи не схожого на сірі тумани Кернгольму. Цей туман був масний і жовтувато-коричневий, кольору й консистенції гарбузового супу. Його раптова поява, здавалося, змусила Шарона почуватися незатишно. Враз стало погано видно, і він закрутив головою з боку в бік, неначе виглядав неприємності. Чи шукав зручне місце, щоб викинути нас із човна.
– Холера, холера, холера, – пробурмотів він. – Це поганий знак.
– Це лише туман, – заспокоїла його Емма. – Ми його не боїмося.
– Я теж, – сказав Шарон, – але це не туман. Це завій, і він рукотворний. У завої стаються огидні речі. Нам треба якнайшвидше з нього вибиратися.
Він цикнув на нас, щоб ми вкрилися, й ми послухались. Я повернувся до своєї спостережної дірочки. Через кілька секунд із завою виринув човен і пройшов у протилежному напрямку майже впритул до нас. Чоловік сидів на веслах, жінка була на лавці. Шарон привітався, проте вони лише глянули на нього у відповідь. І дивилися, аж поки не проминули нас і завій не проковтнув їх знову. Пробуркотівши щось собі під носа, Шарон повів наш човен до лівого берега й маленької пристані, яку я ледь-ледь розгледів. Та коли ми почули лункі кроки на дерев’яних дошках і тихий гомін голосів, Шарон наліг на жердину, щоб різко розвернути човен у протилежний бік.
Так ми виписували зигзаги від берега до берега, шукаючи місця, щоб пришвартуватися й зійти на сушу, проте щоразу, як ми наближалися, Шарон бачив щось таке, що йому не подобалося, і віддалявся од берега.
– Стерв’ятники, – буркотів він. – Усюди стерв’ятники…
Сам я нікого не бачив, аж поки ми не допливли до просілого містка й чоловіка, що переходив його в нас над головами. Коли ми були вже під ним, чоловік зупинився й глянув униз. Він розтулив рота й набрав повні легені повітря (зараз криком покличе на поміч, подумав я), та замість голосу з його рота вийшов потужний струмінь густого жовтого диму, вистрелив у наш бік, як вода з гідранта.
Я запанікував і перестав дихати. Що, як то отруйний газ? Але Шарон не прикривав обличчя й не шукав навпомацки маску. Він просто бурмотів: «Холера, холера, холера», – поки чоловіків подих обвивався навколо нас, змішувався з завоєм і погіршував видимість до нуля. Минуло всього кілька секунд, і чоловік, міст, на якому він стояв, та береги обабіч повністю зникли з поля зору.
Я