Мертвому півню фагот не потрібен. Василь Врублевський
так! Так! – залепетав, не тямлячись од щастя. – Звісно! Звісно, що влаштує!
– От і славненько! – натхненно вів далі Янґ-Ол. – Я радий, мій любий друже, що ми нарешті можемо дійти згоди. Повірте, це для мене дуже важливо. Дуже! Не приховуватиму, ви мені завжди були симпатичні, і коли б між нами пробігла чорна кішка, мені по-спражньому було б прикро. Надзвичайно прикро! Я собі, мабуть, ніколи цього не простив би. Таким людям, як ми з вами, треба триматися купи. Сьогодні я вам чимось допоможу, а завтра, дасть бог, і ви мені у чомусь підсобите. Це життя, любий Потере, і від цього нікуди не подітися, не втекти, не сховатися.
– Та ясне діло, – підхопив Копонешро, – життя штука складна і заплутана.
– Нічого заплутаного якраз і немає! – повчально заперечив Янґ-Ол. – Все надзвичайно просто: ти мені – я тобі. Ось і вся премудрість. От податкові документи справді можуть бути дуже навіть заплутаними. Це я вам ручаюсь! Хто-хто, а я цю науку засвоїв досконало. Так при бажанні можу заплутати, що ніяка ревізія нізащо не докопається.
– Дивовижно! – захоплено вигукнув Копонешро, улесливо викочуючи очі. – Ґеніально!
– Перестаньте! – відмахнувся Янґ-Ол. – Я не потребую ваших компліментів. І взагалі! Облиште це підлабузництво, воно мені противне. Не пудріть мені мізки, я на таку дешевизну не купуюсь.
Яка муха укусила податкового інспектора, збагнути важко[28], але він раптом так розходився, що бідолаха Потер просто не знав, куди подітися.
– Отак ви всі! Сподіваєтесь лестощами відкупитися! Не раджу тримати мене за ідіота! Не раджу! Запам’ятайте, дорогуша: нічого у цьому світі не робиться за гарні словечка і лагідні погляди. А це значить, що за свою поступливість я маю повне право вимагати компенсацію!
– Та хіба я проти? – розгублено забелькотів Копонешро. – Як скажете… Чого ж ви хочете?
Здавалося, він згоден на все, аби лиш Янґ-Ол утихомирився.
– Вашу секретарку!
– Що-о-о-о?
Янґ-Ол тицьнув тонким, як у підлітка, пальцем у бік дверей.
– Вашу секретарку!
Копонешро остовпів і, безуспішно силкуючись збагнути зміст Янґ-Олових слів, бездумно глипав по-жаб’ячи виряченими очицями.
– А-а-! – плеснув себе по лобі. – Ви хочете узяти її до себе?
– Ви що, зовсім рехнулися? – Янґ-Ол покрутив вказівним пальцем біля скроні. – На який фрукт вона мені у конторі здалася?! Я тільки хочу побавитися з нею!
– Тобто як?
Щелепа Копонешро відвисла аж так, що здалося: ще трохи – і вона відвалиться.
– Елементарно, Ватсон! – підленько ошкірив зуби Янґ-Ол. – Як у пісенці:
Туди-сюди, туди-сюди
По рейках ходять поїзди.
Туди-сюди, туди-сюди,
Немає ліпшої їзди!
– Але ж… – почав було Копонешро.
– Я не наполягаю, – зловісно обірвав Янґ-Ол, – я тільки пропоную!
Лице його при цьому врапт окостеніло, очі застигли і вимогливо приклеїлися до Копонешро.
Копонешро
Така собі заувага з претензією на вершинність філософської мислі: найцікавіше в людях те, що вони ніколи не бувають послідовними – ні у словах, ні у вчинках, ані навіть у думках.