Мертвому півню фагот не потрібен. Василь Врублевський
у закут за стійкою. Намацав рукою ширму, що прикривала вхід до підсобної комірчинки, наосліп дотягнувся пальцями до прикритого ширмою вимикача.
Спалахнуло світло. Але на душі від того не прояснилося…
Годинник над дверима показував за чверть дев’яту.
Юджін журливо захитав підборідком, окинув тлумним поглядом порожній зал. За чверть дев’ята! Якби не той триклятущий чужак, зараз би гульба у пивниці була в самісінькому розпалі: попід стелею снували б руді пасма цигаркового диму; Коцибуль Ялубиц розважав би компанію байками зі свого холостяцького життя[34]; брати Тітофф вишукували б, перед ким розщедритися компліментами з єдиною і більш аніж прозорою метою – напитися і наїстися надурняк[35]; Алекс Вольськи чмихав би безперестанку носом і з усіх сил пнувся би зав’язати з ким-небудь суперечку – про що саме, йому було байдуже, аби лиш зчепитися; Михай Лосич сидів би набундючений, мов сич, спогорда зиркаючи на галасливе ґурбище за сусідніми столиками, вичікуючи, коли хтось надумається до нього звернутися, бо із власної ініціативи долучатися до нікчемних балачок вважав не гідним свого статусу[36]; Ґієн Капшо, Рим Арук і Матія Маріос уболівали б за долі світу, тавруючи постіндустріальне суспільство та пророкуючи Новий Апокаліпсис, заодно переймаючись тим, аби до його настання їхні заґартовані організми засвоїли якомога більше винайдених людством божественних напоїв – віскі, бренді, коньяків, бальзамів, джинів, текіли etc; Вальдемар Вайсброу та Мойсей Коен, прихопивши по пляшці пива, починали б торувати шлях до виходу, що завше було для них справою непростою, бо полишити пивницю, не зачепившись на коня чи не біля кожного столика, їм рідко коли вдавалося[37]; опинившись врешті-решт на вулиці, вони неодмінно всілися б на сходи і, обнявшись, заревли б у два голоси «Повзуть злодієро із салуну рачки» або «Дай мені, шинкарко!»…
Юджін на якийсь час знову відчув, що весь світ для нього спорожнів, зробився чужим і безцільним, відчув, що йому в ньому до такої міри самотньо, ніби він уже поза ним, начебто втратив будь-який зв’язок з усім, що оточувало донині. Знову згадав і знову щиро пожалкував за минулим днем, і позаминулим, за тими зазвичайними вечорами, коли затримувався у пивниці далеко за північ і коли навіть уві сні (хоч вкладався спати, утомлений до краю, не раніше третьої й одразу засинав) його не полишали думки про дрібні буденні клопоти.
Як тепер бути, як усе обернеться, з ким поділитися сумнівами, у кого спитати поради? Якби була жива Месаліна, певно, йому було б набагато легше… Хоча хто його знає! Він стільки натерпівся з нею, стільки разів вона утоптувала його душу і почуття в багнюку, стільки разів наштовхувався на її крижаний, неприховано ворожистий погляд, стільки разів його щирість розбивалася об стіну нерозуміння й байдужості, що важко сказати, чи змогла б вона у такі хвилини, як зараз, підтримати
Не так давно його покинула дружина, і тепер він, одійшовши од удару та звідавши смак справжньої свободи, відтягувався по повній програмі, небезпідставно дивуючись, заради чого було гробити п’ятнадцять літ, якщо холостяцьке життя – річ набагато приємніша і менш обтяжлива?
Утім, вибір у них був невеликий: більшість марнославців намагалися відцуратися надокучливих братів, вважаючи, що між цілістю гаманця і потішеним самолюбством перевагу варто віддати таки першому.
Колись Михай Лосич аж цілий семестр відвідував лекції з філософії, і це не минулося для його психіки даремно.
Обоє викладали в ґімназії, а у кожного з присутніх хтось там вчився – якщо не дочка чи син, то онуча або, принаймні, племінники. І кожному хотілося не так довідатися про успіхи чад, як на всяк випадок задобрити учителів.
Варіант завезеної переселенцями з України пісні «Дай ми, мила, дай ми». Співставлення ориґіналу та варіанту цього пісенного твору дає підстави зробити досить характерні висновки щодо наріжних особливостей двох національних стихій:
Не важко помітити, по-перше, що українці позбавлені зажерливості (порівняйте: