Мертвому півню фагот не потрібен. Василь Врублевський
ідея Юджіна Кіллі.
Uxor contenta est, quae bona est, uno viro[31].
Годинник над дверима пробив восьму вечора.
Тримаючи спорожнілий келих у випростаній на рівні зіниць руці, Юджін Кіллі зосереджено роздивлявся краплі вина, що, ніби кров, облямовували тонкі стінки боґемського кришталю. Усякий, хто глянув би цієї миті на Юджіна зобіч, наразі дійшов би висновку, що ніщо інше, окрім цього зачудування, його не турбує і не займає.
Та насправді думки Старого Ірландця блукали деінде, біля брудного ґанделика рудої свині О’Негрі.
Сильва та Дане, надававши цілий лантух порад і добряче причастившись за Юджінів рахунок, розійшлися по домівках, залишивши бідолаху наодинці з його невеселими роздумами. Але ображатися на них причин він не мав. Навіть навпаки, бо тільки завдяки їм Юджін і не занепав остаточно духом. Вони примусили його повірити у те, що справи його аж ніяк не безнадійні, а отже для того, щоб прихилити до себе фортуну, потрібно не так вже й багато: всього-навсього не опускати руки.
«Можеш на нас розраховувати!» – запевнили наостанок, і навіть якби то був лише благородний жест, Юджін однак прийняв би його із вдячністю. Але то був не просто жест, Старий Ірландець це знав напевне. Тож, провівши приятелів до дверей, мало не пустив сльозу: «Які милі хлопці! Дарма, що писаки!» – й поклав собі з наступного місяця передплатити «їхню нікчемну газетку»[32].
Нарешті він опустив руку, поставив келих на стіл і перевів погляд за вікно. Вечірній туманець, протятий рожевими променями сонця, що поволі закочувалося за лисий череп гори, стелився північним схилом її підніжжя, поволі сповзаючи вниз, у долину Ка-М’янки. На хвильку замилувавшись тією майже ідилічною картинкою, Юджін особливо гостро відчув сум за сповненим турботами буттям, коли час летів непомітно й ніколи було приязнитися із печаллю. Йому здалося, що час той бозна-як давно відійшов, і Юджін нізащо не хотів повірити в очевидність, що відтоді, як лиха вість про чужака перетворила цей гамірливий оазис на німотну запустінь, спливло всього-навсього якихось кілька годин. Кожна хвилина видавалась йому тепер нескінченним і сірим, змарнованим марудним неробством днем, і він відчував просто таки нестерпну втому, що намертво прицвяшила його до мулького стільця, відібрала сили бодай зворухнутися, вихолощила думки і важким кіптявим рядном огорнула душу.
Мабуть, так вже влаштована людина, що у такі миттєвості зарадити їй можуть тільки пекельне відчуття самотності, біль за утраченим, туга за справжнім і світлим, що було у житті і що було віддано на поталу дрібному, ницому і нічого не вартому.
Мабуть, такі миттєвості прозріння рано чи пізно (далебі, таки пізно!) навідуються до кожного. Навідуються по-різному, за різних обставин, але навідуються. Приходять раптово чи поволі, але завжди – непідкупні, невблаганні і суворі, як Терміна Тор[33].
Однак занурення у минуле витягло з глибин Юджінової пам’яті не так вже й багато. Кілька незначних епізодів, які й споминами назвати важко. І як він не силувався пригадати щось яскраве і важливе, ті його потуги були безуспішними. Якоїсь миті Юджін відчув пронизливий холодок
Та жінка добра, котра задоволена одним чоловіком (лат.)
Аби у повній мірі скласти уяву про надзвичайну непересічність цього рішення, треба взяти до уваги, що Старий Ірландець взагалі преси не жалував, і то з цілковито зрозумілої причини: хоч як це не дико, він просто не умів читати.
Ще один надзвичайно цікавий персонаж, що, можливо, десь вигулькне у подальшій оповіді. Власне, персонажиха – древня як світ, але достоту ще бадьора непорочна святениця Адабельґердина Терміна Тор. Химерний символ Каїруана. Якщо коли-небудь комусь прийде в голову змудраґелити герб містечка, то, безперечно, одним із визначальних його елементів повинен стати леґендарний дубовий ціпок Терміни, яким вона користується не так задля вправнішої ходьби (у цьому сенсі він їй загалом не потрібен, бо нікому із каїруанців ще не вдавалося примітити, щоб вона, попри незначну вроджену кульгавість, надто налягала на нього), як задля того, щоби грізно або пророчо вимахувати ним у бік відступників та анцикристів. Це її єдине заняття. У всякому разі, ніхто й ніколи не бачив, щоб Адабельґердина мала якісь інші клопоти, окрім невпинного снування вулицями Каїруана. Вона не підмітала подвір’я, не підстригала газон, голі і роками немиті віконця її ветхої хатинки матово сліпали до світу, немовби заслані поволокою визорки незрячого жебрака, залізну огорожу навколо обійстя з’їдала вогненно-руда іржа, дерева в саду зачахли і здичавіли, та й від самого саду залишилась одна лиш назва – там, де колись, за попередніх господарів, квітували і плодоносили яблуні, груші, персики, сливи і абрикоси, тепер хазяйнували непролазні чагарники, що кишіли усякою бридотою. Як і з чого жила Терміна Тор, було для каїруанців таємницею за стонадцятьма засувками. Вона ніколи не бувала на ринку і не навідувалася до крамниць, не тримала ніякої живності, а на занедбаному городику лише буйно росли бур’яни. «Не за святим же духом вона існує?» – вражалися одні. «Відьма!» – виголошували скорі на присуд. «Що ви верзете! Де це виджено, щоб відьми були набожними?!» – обурювалися їм у відповідь треті. «Яка там побожність! – заперечували четверті. – Схибнута вона, ото й усього!» Найпоміркованіші підсумовували: «Всього у ній потроху! Далебі, вона й сама не знає, що й до чого. А все ж пережила не одне покоління каїруанців і, ось побачите, ще й нас переживе…» Подібні розмови точилися не один десяток літ, але бодай підступитися до розгадки таємниці Адабельґердини Терміни Тор не вдавалося ще нікому.