Неперебутнє. Леонід Горлач
він. А я тут лише три дні.
Мені теж стало якось ніяково – отак, не розібравшись, накинув тавро на служаку, а він же, може, нічого й не відає, чесно протирає штани та покурює «біломор». І я, розрядивши гнів, вирішив ретируватися, доки й мене не чіпають землячки.
– Ми з вами робимо спільну справу – виховуємо молодь. Отож давайте діяти відповідально, берегти людські душі, а не калічити їх. – І вже з порога додав. – І прошу не згадувати всує моє прізвище. Про мою позицію в суспільстві знають ваші столичні колеги.
Я вийшов із прокуреного склепу в коридор. Той же сержант міліції та ще двоє таких же безробітних стражів порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення від потайних сусідів. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:
– А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре…
Та не все добре склалося в того ж Олександра Самійленка. Правда, від нього ніби відстали, але вибита силою згода на потаємне співробітництво таки травмувала його чутливу душу. Сяк-так закінчив він навчання, вірші продовжував писати, причому, справді щемливу й оригінальну лірику, працював у Чернігові, так і не створивши родину. І якось пішов на Десну, щоб більше не повернутися до живих. Здається, залишив сестрі поетичний архів, і незабаром щирі друзі на чолі зі Станіславом Реп’яхом видали першу й останню збірку. Як свідчила критика, вона була справді талановитою. А в ній був вірш, присвячений мені. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекісту, захищаючи молодого колегу.
Легше жити стало
Я вчергове вибрався до затишного будинку творчості в Ірпені попрацювати. Якраз зазолотіла осінь, а в цю пору, як правило, заселялася кожна шпаринка. Цілоденно за замкненими дверима кімнат цокотіли друкарські машинки, скрипіли пера, і тільки вечірньої години творчий люд вибирався на затишні алеї, розганяючи застояну кров та обмінюючися неймовірними бувальщинами. У нашому шостому корпусі працював тоді Віктор Близнець, абсолютний анахорет, який спускався з другого поверху хіба за особливої потреби. Моїм сусідом був Станіслав Тельнюк, добрий мій друг і порадник, із яким ми й спілкувалися найчастіше.
Того підвечірка ми з ним тупали колами вже добрих півгодини, нагулюючи апетит. Якраз підійшли до центральних воріт. А тут із переліска підкочує до них таксі й звідти вибирається чоловік у плащику. Ми приглянулися – кого б то доля занесла сьогодні? А через мить Станіслав уже гукав:
– Так це ж Микола Шаповал із Харкова!
Я знав, що є такий цікавий поет старшого покоління, що мав він нелегку фронтову долю, яка не зуміла зламати його характер. Зраділи новій людині з іншого міста та й до прохідної. А Микола Терентійович уже виставив на асфальт два об'ємні чемодани та й поглядає на нас через залізне пруття. А далі не витримує й широко усміхається:
– Хлопці, а підсобіть старому, бо уже впрів у дорозі.
Ми привіталися й підхопили валізи. Станіслав аж перегнувся під вагою одного.
– Миколо Терентійовичу, ви що, цеглу з Харкова привезли?
– Неси, неси, – весело підморгнув