Неперебутнє. Леонід Горлач
що перше офіційне побачення з метром літератури мене особливо хвилювало, було б неправдою. Ну, майстер холодних гранітних катренів, у яких відсутній дух України, обвішаний найвищими відзнаками й не тяганий по чекістських підвалах – і тільки. Отож я спокійно піднявся зранку, постукав у двері свого сусіди й доброго побратима Віктора Кочевського й ми неквапом почвалали до УРЕ, аби згодом добиратися на роботу в Спілку. Я обережно притискав до себе портфель із офіційною папкою, Віктор Васильович за звичкою і цього разу обійшовся без особливих паперів. Йдемо собі, жартуємо, настрій гарний. Підходимо до старовинного будинку на вулиці тодішнього Леніна, я запрошую колегу навідатися до класика разом, але Кочевський чомусь обурюється:
– Та я й даром не хочу з ним стрічатися. Неси сам та не засиджуйся в гостях.
Літня секретарка доповіла шефові про мій прихід і впустила до кабінету. Я спокійно переступив поріг. Стіни в фоліантах, масивний старовинний стіл теж завалений паперами. За ним у кріслі впівоберта сидів Микола Платонович і поколочував чай. За ним світилося вузьке вікно, в яке заглядали гілки.
– Доброго дня, – привітався я з порога, – я з Спілки письменників, Горлач.
Бажан продовжував колотити руду рідину й тільки буркнув після привітання, блимнувши на мене з-під лоба:
– Документи з вами?
– Ось вони, – подав я тонку папку, які були в користуванні нашої демократичної творчої Спілки.
Бажан ніби нехотя взяв папку, на якій чорною фарбою впадало в око «Спілка письменників України», якось ніби аж гидливо розтулив тонкі її обладунки й буркнув, знову взявшись за ложечку:
– У вас там що в Спілці, кращої папки немає?
– А ця хіба що? – не зрозумів я. – Ми і в ЦК партії в таких документи відправляємо.
Господар кабінету ще раз зиркнув на мене, відклавши з такими муками створені ювілейні папери, й присунув ближче склянку з чаєм.
– Залишіть, я вивчу й повідомлю…
Я ще раз блимнув на паруючий чай, на метра поезії, який знову відвернувся до вікна, і мовчки вийшов із кабінету. Віктор Кочевський, якому я розповів про гостинний прийом, зареготав розкотисто:
– А ти що, хотів чаю на дурняк попити? Гайда до Спілки, там знайдеш і не таке…
Але там було вже не до напоїв. Ледве зайшов до Павла Архиповича, а він не місці не всидить, широкими кроками паркет старовинний міряє.
– Дзвонив Бажан. Що ти за папку йому підсунув?
Ну й оперативність! Я побачив на столі ідентичну хранительку документів.
– Таку, як ось ця.
– Так що тому Бажанові ще треба?
– Не знаю.
– Ну йди працюй, – заспокоївся Загребельний. – Ми своє зробили.
… Ювілей В.Маяковського ми відбули успішно. А от чаю з самим Миколою Бажаном так і не вдалося скуштувати.
Незвичне вітання
Доля нагородила мене дружбою із світлою, чистою й прямою, як сонячний промінь, людиною – блискучим ліриком та незрівнянним пародистом