Привіт із обітованої. Ге Орій
Дивлячись на цю пару, ніхто не міг би сказати, що Сашко молодший за неї – такої енергійної, компанійської та вродливої.
Погомонівши, жінки підійшли до нас. Наталя жартома ущипнула мене за бока.
– Що це я, про нас та й про нас, а як ви оці кілька тижнів прожили? А може – промучилися? Начебто не дуже спали з лиця. Напевне, не так, як нам дісталося?
– Може й не так, – відповіла Ольга. – Та не набагато краще. Федя тиждень працював на приготуванні салатів у нічній забігайлівці. А як наскочила еміграційна поліція, довелося тікати через вікно. За роботу нічого не отримав. Господар ще й вилаяв, коли прийшов за грошима. Кричав, що штраф за нелегала заплатив, а він має нахабство щось вимагати. Потім Федя став спеціалістом з миття вікон. Як побачила на якій вишині він це робив мало не зомліла… Зате платили добре. Ми навіть з боргами розрахувалися. Але знову ж таки, не минуло й двох тижнів, як еміграційка тут як тут. І ось уже кілька днів сидить годувальник на моїх хлібах. Мене ж добродійка Рахель влаштувала тимчасово до бригади з прибирання будинків за містом. Там велика конкуренція, тому, виходжу працювати лише через день або два – звідсіля й оплата.
– Що ж, будемо разом розбиратися з Рахеллю! – темпераментно вигукнула Наталя, зблиснувши очима в бік акваріума. – О, Сашуня кличе: видно, наша черга підійшла.
ПТАШНИК
Сьогодні Наталка була задоволена відвідинами офісу і собою. «Яка ж вона розумниця. Та їй у свої сорок два не в Ізраїлі отиратися, а керувати в рідному Дніпропетровську, як мінімум райрадою. А що: університецьку освіту має, практику майже на всіх європейських ринках пройшла, одним словом – молодчина. Аби ще на батьківщині платили по праці, то чого б її сюди понесло? Хоча є ще причина… Поринувши у приємні мрії, она дещо розслабила руку, якою трималася за поручні за що відразу ж була покарана.
– Ой!… Ну й козел! – вигукнула у бік водія, котрий, як усі Тель-Авівські шофери, поспішав, неначе збирався поставити рекорд зі швидкості, і перед зупинкою надавив на гальмо так, що автобус зупинився, немов норовистий кінь. Наталка, потираючи місце на лобі, де незабаром мала вискочити гуля, видала водію на додаток ще декілька міцних висловів зі свого словникового запасу на івриті й залишила салон. Водій підвівся зі свого місця, дивлячись услід елегантно одягненій стрункій жінці, але нічого не відповів. Може, було запізно, а, може, занадто часто доводилося чути такого роду висловлювання на свою адресу. Автобус чмихнув сивим димком і помчав далі. Наталя завернула у вуличку. За кілька десятків метрів, поміж будівель, виглядав засклений кольоровими шибками балкон її «пташника».
Гуля на лобі щеміла. Певне, там була ранка, і в неї потрапив піт, що з'явився, тільки-но залишила салон автобуса з кондиціонером. Хоча для Тель-Авіву, як на середину літа, було ще терпимо – замість сорока, сорока п'яти – тридцять градусів, та ще неподалік освіжаюче Середземне море. От біля Мертвого моря – там справді була спека. Кофта від поту, встигала десять разів на день змокріти й висохнути. На день доводилося випивати