Високі тіні. Ліан Луа
на прощання, рушила коридором до сходів.
– Вона чудово виглядає, – зачиняючи двері зауважив Лучезар. – Тобі варто брати з неї приклад.
– Та ж у неї з головою… – озлобилася Власта, але договорити не встигла, так як її перервав гуркіт падіння.
Вони обоє визирнули в коридор і побачили, що Неллі лежить на підлозі, розкинувши ноги і руки, мов жаба. Ймовірно, причиною падіння дівчини слугувала складка на килимі. За мить Неллі скочила на ноги і понеслась геть зі швидкістю вітру.
Власта єхидно посміхнулася і підколола брата:
– Подивись-но, ти і справді незрівнянний хлопець.
Лучезар дорікнув їй поглядом, вийшов із кімнати і віддав команду:
– Отже, не примушуй на себе чекати і йди в їдальню.
– Просто зараз?! – збунтувалася вона. – Я ж щойно прокинулася.
– Сама винна, що проспала, – холоднокровно заявив Лучезар, склавши руки на грудях.
– Дозволь мені бодай зуби почистити!
– Добре. І заразом прибери волосся і зніми цю жахливу кофту. – Він говорив про довгу простору кенгурушку на застібці, яку Власта носила практично весь час з моменту купівлі. І в ній же вона спала цієї ночі.
– Зняти кофту? – вжахнулася та. – Ні за що. Мені в ній комфортно.
Лучезар анітрохи не злагіднів.
– Якщо не знімеш, я спалю її.
Власта змушена була здатися, тому покірно схилила голову і пробубоніла:
– Твоя взяла. Я зніму кофту. – Вона з похмурим виглядом зачинила двері, а за мить прокричала: – Ти всюдисущий монстр!
– Так-так, я це вже чув, – усміхнувся Лучезар, прямуючи до своєї кімнати.
У нього, як у наступника Артура Вольфа, також була окрема кімната: простора, затишна і з мансардною стелею. У підвісній клітці біля вікна пурхали дві канарки, пестячи слух дзвінким співом. На тумбочці стояла стара світлина в дерев’яній рамці, на світлині були зображені його батьки, він і Власта, – щасливий спогад про той день, коли його проводжали в університет. Якби він знав, що незабаром…
Лучезар прийняв душ, перевдягнувся і, прихопивши з сумки товсту теку з документами, вийшов із кімнати.
Він працював тільки над тими справами, які йому надавав Артур Вольф. Це була прибуткова справа, оскільки бездоганна репутація професійного детектива дозволяла Артуру правити немалі гроші за свої послуги. Заробіток Артур ділив із Лучезаром порівну, що було доволі щедро з його боку. Так, практично, всю роботу робив Лучезар, але він би не впорався без керівництва наставника. Лучезар був дуже зобов’язаний Артуру і ставився до нього як до батька.
Кабінет Артура був на першому поверсі, навпроти бібліотеки. Двері кабінету завжди були відчиненими. Лучезар постукав перед тим, як увійти, сповіщаючи Артура про свою присутність.
За дубовим письмовим столом сидів стрункий чоловік середнього зросту. У свої шістдесят із лишком років він виглядав непогано: попри сивину і зморшки, його гладенько виголене обличчя здавалося молодим. Одягався він строго, як професор вишу, і з першого погляду справляв враження