Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
стукав, якби не було бомбосховища?
Гребер проковтнув клубок у горлі.
– Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.
– Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.
Гребер зняв свій ранець.
– У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати. – Він поглянув на чоловіка. – Я повинен. Можливо, тут мої батьки…
– Будь ласка! Вільмане, тут підійшло підкріплення! У вас знайдеться зайва сокира?
Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула й придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.
Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними. Побачив темне волосся. Його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані та незвичайні.
Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.
– Коли був наліт? – запитав Гребер після того, як його підмінили.
– Учора вночі.
Гребер глянув на свої руки. У цьому примарному світлі вони здавалися чорними. Кров, що скапувала з них, була теж чорна. Він не знав, чия вона. Навіть не пам’ятав, як розгрібав голими руками сміття, бите скло. Робота тривала. Очі сльозились від ядучих випарів, що піднімалися з воронок. Усі раз у раз витирали рукавами сльози, але вони виступали знову.
– Гей, солдате, – гукнув хтось за спиною.
Гребер обернувся.
– Це ваш ранець? – запитав чоловік, постать якого ледь проступала крізь пелену, що застилала Греберові очі.
– Де?
– Та он. Хтось його схопив.
Гребер байдуже відвернувся.
– Він його поцупив, – гукнув той, що стояв позаду, й показав рукою. – Ви ще можете наздогнати! Мерщій! Я попрацюю замість вас.
Гребер уже не здатний був думати. Він просто підкорився голосові й простягненій руці. Він кинувся вулицею і помітив, як хтось перелазить через руїни. Схопив його. Це був дідок, що силкувався вирвати ранець назад. Гребер наступив на лямки. Тоді старий випустив ранець, обернувся й, скинувши руки догори, заверещав пронизливо й тонко. У місячному світлі його рот здавався величезним і чорним, а очі блищали.
З’явився патруль. Два есесівці.
– Що тут сталося?
– Нічого, – відповів Гребер, одягаючи ранець.
Старий перестав верещати. Він дихав поривчасто й важко.
– Що ви тут робите? – запитав один з есесівців. Це був уже літній обершарфюрер. – Документи!
– Я допомагав розкопувати. Он там. Тут жили мої батьки. Мені треба…
– Солдатську книжку! – звелів обершарфюрер суворіше.
Гребер розгублено дивився на патрулів. Не було рації