Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
батьківщини! – прошепотів у нього за спиною черговий.
– Що? – рвучко обернувся Гребер.
– Зрада батьківщини! Ви порвали портрет фюрера!
– Він був розірваний і валявся на смітнику, – гнівно заявив Гребер. – І відчепіться, зрештою, від мене зі своєю маячнею!
Він ніяк не міг знайти чогось такого, чим можна було б прикріпити записку. Нарешті вийняв дві з чотирьох кнопок, якими було приколене звернення матері, і міцно пришпилив своє. Він зробив це неохоче, так наче вкрав вінок із чужої могили. У нього не було іншого виходу, до того ж дві кнопки тримали звернення матері так само надійно, як і чотири.
Черговий стояв у Гребера за спиною і мовчки спостерігав усе це.
– Все! – гукнув він, немовби подав команду. – Ну, а тепер – зіг хайль, солдате! Траур заборонено. Траурний одяг також! Це послаблює бойовий дух! Пишайтеся тим, що маєте змогу приносити жертви! Якби ви, свинюки, як слід виконували свій обов’язок, цього б ніколи не трапилось!
Він рвучко повернувся і попростував на своїх довгих ногах геть.
Гребер ту ж мить забув про нього. Він відірвав ще клаптик від залишків портрета Гітлера й записав адресу, яку знайшов на дверях. Це була адреса родини Лоозе. Він був знайомий з ними і вирішив розпитати в них про своїх батьків. Потім витягнув із рами рештки портрета, написав на зворотному боці те саме, що й першого разу, і знов попрямував до будинку номер вісімнадцять. Там він усунув записку в щілину між камінцями – так, щоб її було добре видно. Тепер його звернення могли помітити в двох місцях. Це було все, що він міг зробити. Якусь мить Гребер ще постояв перед купою битої цегли та щебеню, не знаючи – могила це чи ні. Обтягнуте плюшем крісло в ніші виблискувало на сонці, мов смарагд. Поряд на вулиці стояв каштан, цілий і неушкоджений. Ніжно мерехтіло його листя, серед нього весело щебетали й мостили гніздо зяблики.
Гребер поглянув на годинник. Час було йти до ратуші.
Віконця для довідок про тих, що пропали безвісти, були нашвидкуруч збиті зі свіжих дощок. Їх ще не встигли пофарбувати, і вони пахли смолою і лісом. В одній половині приміщення обвалилася стеля, Тепер столяри клали там балки і стукотіли молотками. Навколо стояли люди і чекали мовчки й терпляче. За віконцями сиділи однорукий службовець і дві жінки.
– Прізвище? – запитала жінка в крайньому віконці праворуч. У неї було широке пласке обличчя, а в злиплому волоссі красувався червоний шовковий бант.
– Гребер. Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар. Гакенштрасе, вісімнадцять.
– Як? – Жінка приклала до вуха руку.
– Гребер, – повторив Гребер голосніше, пересилюючи стукіт молотків. – Пауль і Марія Гребер. Податковий секретар.
Службовка почала гортати папери:
– Гребер, Гребер.
Вона водила пальцем по колонках прізвищ і раптом спинилась.
– Гребер, є. А як звати?
– Пауль і Марія.
– Як?
– Пауль і Марія! – Гребер зненацька розлютився. Його обурило, що про