Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк
піаніно. Кришка була зірвана, і клавіші поблискували, мов зуби в роті велетенського доісторичного звіра, що розлючено ошкірився на когось унизу. Двері парадного входу стояли навстіж.
Гребер підбіг до дверей.
– Гей, ви! – гукнув хтось до нього. – Зупиніться! Вам куди?
Він не відповів. Він раптом збагнув, що не годен пригадати, де стояв батьківський будинок. Усі ці роки він бачив його перед собою, кожне вікно, вхід, кожен східець. Але зараз, цієї ночі, все переплуталось. Він навіть не знав, на якому боці вулиці опинився.
– Гей, чоловіче! – знову закричав той самий голос. – Ви що, чекаєте, доки вам на голову впаде стіна?
Гребер знетямлено дивився крізь парадні двері. Він бачив початок східців і намагався відшукати номер будинку. У цей час до нього підійшов черговий протиповітряної оборони.
– Що ви тут робите?
– Це вісімнадцятий номер? Де вісімнадцятий?
– Вісімнадцятий? – Черговий поправив каску на голові. – Де вісімнадцятий? Ви хотіли сказати, де був вісімнадцятий?
– Що?
– Звичайно. Ви що, осліпли?
– Це не вісімнадцятий?
– Це був не вісімнадцятий! Був! Тепер його більше немає. У наш час слово «був» стало паролем.
Гребер схопив чергового за вилоги мундира.
– Послухайте, ви, – сказав він, шаленіючи, – я тут не для того, аби слухати ваші дотепи. Де вісімнадцятий?
Черговий витріщив на нього очі.
– Ану, пустіть мене негайно, а то я викличу поліцію. Вам тут нема чого шукати. У цьому районі провадяться очисні роботи. Вас заарештують.
– Мене не заарештують. Я приїхав з фронту.
– Яка важниця! Ви гадаєте, що тут не фронт?
Гребер відпустив чоловіка.
– Я мешкаю у вісімнадцятому, – сказав він. – Гакенштрасе, вісімнадцять. Тут живуть мої батьки…
– На цій вулиці більше ніхто не живе.
– Ніхто?
– Ніхто. Мені це добре відомо. Я теж тут жив. – Черговий раптом вишкірив зуби. – Жив! Жив! – закричав він. – За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… – Він показав на будинок, біля якого вони стояли. – Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає рації, – кажуть рятувальні команди. – Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. – Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. – Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш доти, доки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! – Він сплюнув. – Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.
Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, – думав він. – Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина