Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк

      – Проти власної волі, суто з необхідності, нам довелося перейняти ментальність злочинців, – сказав я Канові, коли ми обідали з ним у піцерії. – Можливо, ви перейняли її менше, бо діяли агресивно і відбивали напади, а нас – тільки гнобили і били. Думаєте, цього колись вдасться позбутися?

      – Страху перед поліцією – мабуть, ні. Він – природний. Кожна порядна людина відчуває його. Цей страх виникає через недоліки нашого громадського порядку. А решта? Решта залежить від кожної окремої людини. Якщо десь існує місце, де можна було б його позбутися, то воно тут. Цю країну заснували емігранти. І тут щороку тисячі емігрантів отримують громадянство. – Кан розсміявся. – І що то за країна! Ви маєте ствердно відповісти лише на два запитання, і кожен вважатиме вас славним хлопцем. «Чи любите ви Америку?» – «Так, це найкраща країна у світі». – «Чи хочете стати американцем?» – «Звісно!» І вас одразу поплескають по спині і вважатимуть своїм.

      Я згадав про адвоката, від якого саме повернувся.

      – Не кажіть, тут теж бувають свої зозулі! – відповів я.

      – Що?

      Я розповів про останній епізод свого перебування в адвокатській конторі.

      – Цей грубіян із замашками Ієгови й нацистського штурмовика поводився зі мною, як із прокаженим, – пояснив я.

      Кан іще дужче розвеселився.

      – Зозуля! – повторив він. – Але ж адвокат спустив гонорар аж до п’ятисот доларів. Це він так вибачився! Як піца?

      – Смачна. Як в Італії.

      – Навіть смачніша, ніж в Італії. Нью-Йорк – італійське місто. А ще іспанське, єврейське, угорське, китайське, африканське і суто німецьке.

      – Німецьке?

      – Ще б пак! Поїдьте на Вісімдесят шосту вулицю – там аж кишить гейдельберзькими пивничками, кав’ярнями «Ґбурґ», нацистами, німецько-американськими та гімнастичними клубами, співочими хорами з їхнім «Радуйся, ти в короні переможця» та столиками для постійних клієнтів із – увага! – чорно-біло-червоними, а не з чорно-червоно-золотими прапорцями.

      – Без свастики?

      – Її публічно не показують. Але загалом тут німці поводяться навіть гірше, ніж у Німеччині. Живучи на чужині, вони обплітають кохану далеку батьківщину золотим сентиментальним плетивом, хоч колись і покинули її, бо ніжною матір’ю вона аж ніяк не була, – іронічно мовив Кан. – Ви б тільки послухали їхні теревені про патріотизм, пиво, рейнські пісні та сентиментальність фюрера.

      Я глипнув на нього.

      – Щось сталося?

      – Ні, нічого, – насилу вичавив я. – І це все існує тут і досі?

      – Американці – великодушні. Вони не сприймають усе занадто серйозно. Навіть під час війни.

      – Під час війни, – повторив я. Це теж належало до тих речей, яких я не міг збагнути. Цю країну від її воєн завжди відділяли океани і півсвіту. Її кордони не межували з ворожими територіями. Її ніколи не