Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
у нас нема, – сказала вона. – Я принесла вам м’ятне і лимонне. О’кей?
– О’кей.
Офіціантка всміхнулася.
– Які ж тут апетитні жінки, – зауважив він. – Такі ж апетитні, як сімдесят два сорти морозива. Третину своїх доходів вони витрачають на косметику. Інакше б їх не взяли на жодну роботу. Вульгарні закони людського єства тут просто ігнорують. Кожен повинен бути вічно молодим, а якщо молодість зникла, її повертають штучно. Це теж можна внести до одного з розділів про ваш нереальний світ.
Я спокійно і розслаблено слухав Кана. Розмова текла, мов тихий струмок.
– Ви ж знаєте Aprés-midi d’un Faune, тобто Післяполуденний відпочинок фавна Дебюссі? – запитав Кан. – Тут є інший різновид Дебюссі: Післяполуденний відпочинок любителя морозива. Такого відпочинку не буває забагато. Після нього наша зіщулена душа знову розправляє крила. Як вважаєте?
– В антикварному магазині у мене інше. Післяполуденний відпочинок китайського мандарина перед відрубуванням голови.
– Ви б ліпше проводили той час із якоюсь американкою. Оскільки ви зрозумієте її балачки лише половину, то, не напружуючи надто фантазії, повернетеся у загадковий час вашої розхристаної юності. Все, чого не розумієш, оповите таємницею. Досвід не розсіє цих чар, але оскільки вам бракує слів, то вдасться здійснити маленьку людську мрію: прожити ще раз якийсь відтинок життя, але з життєвою мудрістю і віднайденою чарівністю молодості. – Кан розсміявся. – Не проґавте цей шанс! Щодня ви щось втрачаєте. Ви розумієте дедалі більше і більше, і захоплення минає. Жінки для вас досі екзотичні красуні, оповиті загадковістю і таємницею, але з кожним новим вивченим словом вони поступово набуватимуть рис домогосподарок, відьом із мітлами чи кокеток з журнальних обкладинок. Збережіть, як подарунок долі, свою дитинність десятирічного хлопчака. Ви знову швидко постарієте, за якийсь рік вам знову стукне тридцять чотири!
Кан поглянув на годинник і кивнув офіціантці в синьому смугастому фартуху:
– Останню порцію! Ванільного!
– У нас є ще мигдальне.
– Тоді мигдального! І трохи малинового! – Кан подивився на мене. – Я теж здійснюю мрію молодості, хоч вона й простіша, ніж у вас: їсти стільки морозива, скільки схочу. Саме тут я вперше можу це робити. Для мене це символ свободи і безтурботності, те, у що ми вже не вірили на батьківщині. А як саме ми здобули все це – не суттєво.
Примружившись, я поглянув на запорошене світло вулиці з нескінченним потоком машин. Дзижчання моторів і шурхіт шин створювали монотонний шум, що заколисував.
– Що ви збираєтеся тепер робити? – запитав Кан згодом.
– Хочу ні про що не думати, – відповів я. – Стільки, скільки зможу.
Льові-старший спустився до мене в підвал, що проходив аж під вулицею, із бронзовим виробом у руках.
– Як думаєте, що це таке?
– А що це має бути?
– Бронза епохи Чжоу. Або Шан. Патина, здається, нічогенька. Як думаєте?
– Ви купили цю річ?
Льові