Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
туди, де я не міг їх контролювати: у царство сну та привидів, які щоночі зводять без фундаменту і цегли дивні світи, що на ранок цілком розсіюються. Але цього разу той примарний світ не зник – він окутав мене липким, мокрим туманом – аж мороз поза шкірою, – як гидкий, солодкавий дим. Дим із крематоріїв.
Я роззирнувся. Ніхто на мене не зважав. Незатьмарена втома красивого вечора клубочилася між кам’яних фронтонів, що виблискували тисячами очей освітлених вікон. На два, три поверхи простягалися золоті вітрини – з вазами, картинами, хутром та кімнатами зі старовинними полірованими брунатними меблями і шовковими абажурами. Несамовите міщанське самовдоволення аж фонтанувало зусібіч; ілюстрована книга щедрого добродушного марнотратного бога, який, здавалося, шепоче: «Беріть! Беріть! Тут вистачить на всіх!»
Який спокій! То була вечірня прогулянка заново розквітлих ілюзій, зів’ялого вже кохання, яке раптом знову розправило крила; надії, що буяла зеленню під ніжним дощем милосердної брехні; найвищий час манії величі та бажань; час, коли змовкав голос розчарування і песимізму; той час, коли навіть генерали і політики не тільки вірили, а й на коротку мить могли відчути, що вони теж люди і житимуть не вічно. Як же я хотів поєднатися з цією країною, що розмальовує мертвих, боготворить молодість і посилає на смерть солдатів у країни, яких вони ніколи досі не бачили й навіть не знали, де ті землі розташовані, а також – за що вони там готові померти. Перші громадяни світу в одностроях.
І чому я не міг стати частиною цього? Чому я мав вічно належати до людей без роду і племені, які, затинаючись, вичавлюють із себе найпростіші фрази англійською, в яких шалено стугонить серце, коли вони піднімаються сходами чи в ліфтах до кабінетів, а там переходять із однієї кімнати в іншу, де їх терплять, але не люблять, і які полюбили цю країну тільки тому, що їх тут так довго терпіли? Я стояв перед тютюновою крамницею фірми «Дангілл». Люльки з коричневого дерева – символи респектабельного міщанства та надійності – матово виблискували на вітрині, обіцяючи вишуканий спокій і сповнені неквапних розмов вечори, ночі, коли від чоловічого волосся пахне медом, ромом та дорогим тютюном, а поряд, у ванній кімнаті, тихо плюскається пухка жінка, готуючи себе до ночі на просторому ліжку. Як це все не схоже на цигарки в Європі, що їх докурювали мало не до кінця і швидко гасили, ці французькі «Ґолуаз» із запахом страху, а не спокою та затишку.
«Перетворююся на огидного сентиментального бовдура, – подумав я. – Як же це жалюгідно! Чи я став одним із незчисленних Агасферів, які тужать за домашнім вогнищем та вишитими капцями? За спертими, обридлими і безрадісними буднями й заяложеним відчуттям нудьги міщанського життя?»
Я рішуче розвернувся і пішов геть від магазинів на П’ятій авеню. Простував на захід і, пройшовши алею з шахраями та бурлескними театрами, опинився на вулицях, де люди мовчки сиділи на високих сходах перед своїми будинками, діти пурхали, як брудні білі метелики, перед вузькими будинками з коричневого каменю, дорослі здавалися змученими, але