Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
миті під звук валторни сюди ввірветься Оберон! Раптом хтось скерував усі прожектори на білу ширму, до неї притягли і велетенську вазу зі штучними дельфініями. Вийшла манекенниця у сріблястих черевичках на високих підборах і в хутряному бежевому манто. Директриса модного ательє кинулася обсмикувати й розгладжувати її; два софіти, що мали підсвічувати знизу, теж спалахнули, а жінка застигла на місці, немов під прицілом.
– Добре! – крикнув Нікі. – Ще раз, darling[1].
Я відкинувся на спинку крісла. Як же добре, що прийшов сюди. Кращого годі було й придумати.
– А тепер – Наташа, – пролунав чийсь голос. – У каракулевій шубі.
Вона виникла там геть несподівано, закутана в чорну блискучу шубку і міцно стоячи на ногах; волосся прикрашало щось на кшталт берета з такого самого тонкого лискучого хутра.
– Ідеально! – крикнув Нікі. – Стій, як стоїш!
Він прогнав директрису, яка хотіла щось поправити:
– Не треба. Потім ми зробимо ще кілька фотографій. А зараз уникнемо штучних поз.
Бічні софіти відшукали маленьке обличчя. Очі світилися небесною блакиттю і в яскравому світлі, що лилося зусібіч, сяяли, наче зорі.
– Увага! – вигукнув Нікі.
Наташа Петровна не завмерла, як дві її попередниці. Вона просто стояла, не рухаючись, як і до того, начебто це був її природній стан.
– Добре, – сказав Нікі. – А тепер розкрий поли!
Вона розгорнула шубу, наче метелик крила. Мить тому вдяганка здавалася дуже вузькою, насправді ж поли з величезним запасом находили одна на одну. Під ними я побачив біло-сіру картату підкладку.
– Так і тримай! – гукнув Нікі. – Ти схожа на метелика «Павичеве око». Молодець!
– Вам тут подобається? – спитав хтось поруч.
Це був блідий темноволосий чоловік із темними, немов вишні, очима, які дивно поблискували.
– Страшенно, – відповів я щиро.
– У нас тепер, звісно, немає моделей від Баленсьяґи та решти славетних французьких кутюр’є. На жаль, триває війна, – тихо зітхнув чоловік. – Але Майнбогер і Валентин теж нічогенькі. Як вважаєте?
– Чистісінька правда, – погодився я, не маючи зеленої гадки, про що йдеться.
– Сподіваюся, скоро все закінчиться і ми знову матимемо першокласні матеріали. Цей ліонський шовк…
Його хтось покликав, і він пішов. Причина, що змушувала його нарікати на війну, мені зовсім не видалася смішною, навпаки: тут вона була добре вмотивована і логічна.
Тепер фотографували вечірні сукні. Переді мною раптом виникла Наташа Петровна. На ній була біла довга і вузька сукня з глибоким викотом.
– Знудьгувалися?
– Ні, навпаки, – збентежено відповів я і пильно глянув на неї. – У мене вже навіть починаються невинні галюцинації. От, наприклад, здається, що я сьогодні вже бачив діадему, яка прикрашає зараз вашу голову: на вітрині ювелірної крамнички «Ван Кліф і Арпельс». Це ж просто неможливо.
Наташа
Мила (