Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
відповів я. – А ваш брат? Чому йому не можна одружуватися?
– Але ж не з американською дівулею! – обурився Льові. – У Нью-Йорку порядних єврейських дівчат більше, ніж будь-де у світі. То чому б і йому такої не знайти? Цілі міські квартали аж кишать ними! Але ж ні, йому треба домогтися свого. Це однаково, що в Єрусалимі одружитися з дівчиною на ім’я Брунгільда.
Я мовчки слухав цей вибух емоцій. Не наважився закинути Льові його антисемітизм навиворіт. Тут було так само, як і на війні: будь-які жарти – недоречні, іронічні порівняння – неприпустимі.
Льові заспокоївся.
– Даруйте, – вибачився він. – Деколи в людини просто уривається терпець. Але з вами я хотів поговорити на зовсім іншу тему. Про паразитів. Учора я спілкувався з одним таким щодо вас. Йому потрібен хтось, хто знається на картинах. Але не так добре, щоб розгледіти якийсь шедевр, а потім продати його конкурентам. Тобто хтось такий, як ви, – який багато не розпатякує, а сидить тихше води, нижче трави. Було б добре, якби ви поговорили з ним. Скажімо, сьогодні годині о шостій вечора. Я вже домовився про зустріч. То як, підете?
– Дуже дякую, – сказав я здивовано. – Я вам справді неймовірно вдячний!
– Зароблятимете ви не дуже багато. «Річ не в тому, як починаєш, а в тому, щоб не втратити свого шансу», – казав мій батько. А тут… – Льові обвів рукою свою крамницю, – тут у вас немає жодних шансів.
– Я вдячний, що мав змогу у вас працювати. І вдячний, що ви й далі мені допомагаєте. А чому ви це робите?
– Ніколи не запитуйте чому. – Льові розглядав мене. – І справді, чому? Філантропами нас навряд чи назвеш. Але знаєте чому? Бо ви справляєте враження геть безпорадного.
– Що? – здивувався я.
– Напевно, саме в цьому річ, – відповів Льові і наче й сам здивувався. – Хоч насправді з вашого вигляду цього не скажеш. Але враження саме таке. У мого брата виникла така думка, коли ми про вас говорили. Він вважає, що ви б мали користуватися успіхом у жінок.
– Навіть так? – майже обурено сказав я.
– Не беріть близько до серця. Я вже вам пояснив, що у цьому плані мій брат гірший за носорога. Але до пірата вам точно варто піти. Його прізвище Сильверс. Сьогодні ввечері.
На дверях у Сильверса не було ніякої таблички. Він жив у звичайному приватному будинку. Я очікував, що зустрінуся з якоюсь двоногою акулою. Натомість побачив милого, худорлявого і навіть сором’язливого чоловіка, добре вбраного і стриманого. Наливши мені віскі з содовою, він почав обережно розпитувати. А потім приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх на мольберт.
– Яка картина подобається вам більше?
Я показав на праву.
– Чому? – запитав Сильверс.
– Невже обов’язково має бути якась причина?
– Так. І вона мене цікавить. Знаєте, хто художник?
– Це полотна Деґа. Це побачив би кожен.
– Не кожен, – заперечив Сильверс із дивною сором’язливою усмішкою. – Далеко не кожен мій клієнт.
– Чому ж вони їх купують?
– Щоб вдома