Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
Вівчарку фюрера звати Блонді, і він плекає її, мов дитину. Імперський єгермейстер, міністр-президент Пруссії, з блондинкою Еммі Зоннеманн утримує у своїй Вальгаллі молодого лева, і Герман у древньогерманських строях, із валторною за поясом, приходить до нього, як до друга. А шеф усіх концтаборів, Генрих Гіммлер, полюбляє ніжних ангорських кроликів.
– Зате четвертовані краби можуть окрилити черговою ідеєю Фрика, міністра внутрішніх справ Третього рейху. Хоча ні, він уже й так, як людина культурна і навіть доктор, скасував гільйотину, оскільки вона занадто гуманна, і замінив її на стару добру сокиру. Можливо, його наступною ідеєю буде четвертувати євреїв, як велетенських крабів.
– Все ж таки ми – народ, визначальною рисою якого колись була прямодушність – це слово перекладеш не кожною мовою, – похмуро зронив Кан.
– Існує ще одне питомо тевтонське слово – зловтіха.
– Може, досить? – запитав Кан. – Наш гумор уже напружує.
Ми глянули один на одного, як школярі, впіймані на гарячому.
– Як же важко цього позбутися, – пробурмотів Кан.
– Тільки нам так зле?
– Усім. Спершу охоплює поверхове почуття безпеки і всі, мов страуси, ховають голови в пісок, а потім приходить небезпека. Що більша загроза, то безпечніше почувається людина. Найкраще тим, хто, мов невтомні мурашки після грози, усе будує наново – мостить гніздо, створює бізнес, заводить сім’ю, творить майбутнє. Найбільше загрожені ті, хто чекає.
– Ви теж чекаєте?
Кан іронічно глянув на мене.
– А ви, Россе, хіба не чекаєте?
– Чекаю, – визнав я, трохи помовчавши.
– Я теж. А чому?
– Не знаю чому.
– У кожного причини свої. От тільки боюся – щойно все минеться, всі вони підуть, як вода у суху землю. І тоді ми знову втратимо кілька років і знову починатимемо все спочатку. А решта отримають за цей час кілька років фори.
– То й що? – здивувався я. – Життя – це ж не скачки з перешкодами.
– Та невже? – перепитав Кан.
– Ми ж не змагаємося одне з одним. Хіба більшість емігрантів не хоче повернутися?
– Думаю, ніхто не знає цього напевно. Деякі змушені повертатися. Наприклад, актори, бо вони нічого тут не досягнуть, бо ніколи не опанують англійської досконало. Чи письменники, бо їхніх творів тут не читатимуть. Але в більшості причина зовсім інша. Непереборна, дурнувата туга за батьківщиною. Попри все! Аж блювати хочеться! Знаєте, хто були найкращі патріоти Німеччини? Євреї! Вони любили ту країну з якоюсь собачою, сентиментальною відданістю.
Я промовчав. Подумав, що євреї, мабуть, безмежно любили цю країну саме тому, що їм так і не дозволили почуватися там як удома. Відчуття непевності ніколи не давало їхній любові заспокоїтися. Щоправда, в епоху Німецької імперії їх навіть захищали, потім – перестали. Але антисемітизм до 1933 року був зовсім не поширеним явищем, темою для балачок тільки вульгарних, спітнілих, немитих невротиків.
– Таку