Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
просто забивали до смерті як саботажників. Ґрефенгайм пригадував жертв, яких приволікали назад у камеру. Вони були майже нерухомі, дивилися гарячими і блискучими очима з застиглим виразом тихого божевілля, дехто ще міг шепотіти хриплим від криків голосом: «Мені пощастило, вони мене відпустили!» «Відпустили» означало, що їх не заволокли в підвал, де до смерті затоптали б ногами, або не кинули в концтабір, де катували б доти, доки вони з розпачу не кинулись би на колючий електричний дріт.
Одного разу Ґрефенгайм знову повернувся. Свій кабінет він уже давно передав іншому лікареві. Його наступник запропонував заплатити йому тридцять тисяч марок, врешті заплатив тільки тисячу, хоч сам кабінет був вартий трьохсот. А все було так: одного прекрасного дня з’явився унтерштурмфюрер, родич наступника, і поставив Ґрефенгайма перед вибором – або через нелегальне лікування пацієнтів він кине лікаря до концтабору, або той візьме тисячу марок і напише розписку на тридцять. Ґрефенгайм знав, що обрати. Зрештою, його дружина вже і так дозріла до будинку для божевільних. Але все одно не хотіла розлучатися. Жінка свято вірила, що саме вона – останній порятунок Ґрефенгайма, саме через неї його ще не кинули до концтабору. Вона погоджувалася розлучитися тільки за умови, що Ґрефенгайму дозволять покинути країну. Вона хотіла знати, що він у безпеці. Тоді Ґрефенгайму нарешті трохи поталанило. Однієї ночі до нього завітав унтерштурмфюрер, який на той час уже здобув звання оберштурмфюрера. Він був у цивільному і, трохи провагавшись, попросив Ґрефенгайма зробити аборт його коханці. Він був одружений, а його дружина не поділяла націонал-соціалістичних ідей, що треба народжувати якнайбільше дітей, навіть якщо в процесі продукування потомства братимуть участь кілька кровних ліній. Вона вважала, що її кровної лінії цілком достатньо. Ґрефенгайм спершу відмовлявся. Думав, що це – пастка. Він обачно пояснив, що його наступник – теж лікар і оберштурмфюрер може звернутися до нього, крім того, він навіть його родич і завдячує йому – Ґрефенгайм натякнув на це дуже обережно – велетенським статком. Оберштурмфюрер цілком відкинув цю ідею. «Та падлюка не хоче, – пояснив він. – Я здалека заговорив про це. А ця сволота прочитала мені цілу лекцію про спадкові риси, генофонд нації та іншу маячню. От бачите, яка буває вдячність! А без мене він вашого кабінету не отримав би ніколи!» В очах добре вгодованого оберштурмфюрера Ґрефенгайм не побачив і тіні іронії. «А ви – інша річ, – пояснив чоловік. – Усе залишиться між нами. Мій шваґер, паскуда така, рано чи пізно все вибовкає. Або шантажуватиме мене все життя». – «Ви б теж змогли його шантажувати: через заборонене хірургічне втручання», – наважився відповісти Ґрефенгайм. «Я простий солдат, – відповів оберштурмфюрер. – Я на такому не знаюся. А з вами, дорогенький, усе простіше. З вами ми точно домовимося. Бо вам заборонено працювати, а мені заборонено допускати аборт; отож ми обидва нічим не ризикуємо. Вона прийде до вас сьогодні вночі, а вранці піде додому. Домовилися?» –