Тіні в раю. Еріх Марія Ремарк
плюшевого вестибюля. – Бо в мене, на жаль, зовсім немає часу.
У кутку я побачив Наташу Петровну.
– То ваш імпозантний «ролс-ройс» надворі? – запитав я.
– Взяла напрокат! – відповіла вона. – Так само як і сукні та прикраси, в яких мене фотографують. У мене немає нічого власного, справжнього.
– Голос – ваш власний, а «ролс-ройс» справжній.
– Добре. Але мені все одно ніщо не належить. Отже, я дурисвітка з купою справжніх речей. Так краще?
– Так значно небезпечніше, – відповів я.
– Наташі потрібен кавалер, – пояснив Меліков. – «Ролс-ройс» у неї тільки на сьогоднішній вечір. Завтра його треба буде віддати. Не хочеш на один вечір перетворитися на авантюриста і насолодитися життям?
Я засміявся.
– Уже багато років я живу, як авантюрист. Але без автомобіля. Це щось новеньке.
– У нас іще й водій є, – сказала Наташа Петровна. – Навіть в уніформі. Англійській.
– Мені потрібно перевдягнутися?
– Ні, звісно. Гляньте на мене!
Хоч перевдягатися мені не було в що. Я мав лише два костюми, і кращий із них був на мені.
– Поїдете зі мною? – запитала Наташа Петровна.
– Залюбки!
Це була чудова нагода позбутися думок про Ґрефенгайма.
– Сьогодні в мене буде ще один щасливий день, – сказав я. – Влаштував собі триденну відпустку, але про таку несподіванку не міг і мріяти.
– Ви можете самі собі давати відпустку? Я так не можу.
– Я теж не можу, але я змінюю місце роботи. Через три дні матиму досить вузьке коло обов’язків: заманюватиму клієнтів, вставлятиму картини в рами і працюватиму звичайним слугою в одного торговця картинами.
– А продавати картини теж ви будете?
– Боронь Боже! Сильверс сам продаватиме.
Наташа Петровна якусь мить вивчала мене.
– А чому ви не можете?
– Я кепсько на цьому розуміюся.
– Найкраще зовсім не розумітися на тому, що продаєш. Тоді торгівля краща. Якщо не знаєш дефектів, маєш більшу свободу.
Я розсміявся:
– Звідкіля ви про таке знаєте?
– Іноді я теж продаю. Сукні й капелюшки. – Вона знову мене вивчала. – Але тоді я отримую комісійні. Вам теж їх мали б виплачувати!
– Я ще взагалі нічого не знаю. Може, мені не доведеться підмітати будинок і приносити клієнтам каву. Чи коктейлі.
Ми повільно їхали вулицею, перед нами бовваніли широка, вбрана в кордовий піджак водієва спина і його бежева кепка. Наташа натиснула на кнопку, і з обшитої червоним деревом стінки повільно висунувся складаний столик.
– Коктейлі, – сказала вона і засунула руку в нішу під столом, де стояли склянки й кілька пляшок. – Холодні, мов лід, – пояснила вона. – Останній писк моди. Маленький вбудований холодильник. Що б ви хотіли випити? Горілки, віскі чи мінералки? Горілки. Правда ж?
– Авжеж. – Я глянув на пляшку. – Але ж це справжня російська горілка.