Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
і свинушник (Повість).
Комсомолу з тривожною любов’ю.
– Читай, читай!
Михайло почав:
«Я омочила перо своє в кров, любов’ю й зненавистю на папір дихнула я. Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже:
– Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти.
І проходить або вмирає…
Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки.
Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика.
Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло:
– Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас.
Вже сонце сходить і золотить обрій!
Тобі, жінко, й тобі, мужчино, співаю я нині. Всім, хто задихається в багні, не хрюкає задоволено там. Всім, хто вміє прагнути до смерті, співаю я: і тим, хто впав і бачить своє падіння, і тим, хто міцно стоїть на ногах, і навіть свиням кажу я:
– Хай пітьма губить перші проліски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться.
– Товариші, земля крутиться. І всім вам, – і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.
Ніч темна. Вітер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам:
– Добре зробили ви, що кинули берег той спокійний і тихий.
Хай з вас глузують. Хай руки ваші іржа роз’їла солона, а вітер очи сліпить. Хай! Ви – прагнете.
Зустріньте ж сонце вартими сонця.
Руйнуйте саж!»
Михайло закрив зшиток. Було тихо.
Весняна муха вдарилася об скло, зашуміла, а потім вилетіла.
Михайло перегорнув кілька сторінок.
«Іноді восени починає розцвітати акація, але морози вб’ють той цвіт і, може, лише людина, яка бачила його, відчує, що тут вчора завітала в гості весна».
Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали.
А дома взяв другий зшиток і почав перегортати сторінки. Там було:
«Петро й Галина вже одружилися. Вони мені подобаються, боротися думають. Може, вони більш праві, ніж я.
Ми краплини в морі світового руху,
Ми загинемо – зорі не згаснуть, —
Дай свою кріпку, товаришу, руку —
Ми безсмертні в руках всесвітнього гасла.
Ідемо ми всі ряд за рядом, —
Хай поляжуть перші колони,
А над нами безмежне небо,
А над нами зорі червоні…
Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе. Гарно, що хоч боротися можна.
Поки є боротьба, значить є рух, поки є рух, значить нічого не страшно.
Через те так і не хочу бути твоєю, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюється, загниває.
Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було міркувань. Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов’ю.
Ніч надворі. Вітер гуде. Каганець ледве блимає. Здається, другу ніч не сплю. Голод страшний.
Михайло все сердиться, все втручається в мої справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках