Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

      З тобою і радість, і віра,

      І серця зболілого біль.

      Вертайся до рідного краю,

      Шовками зеленими піль!

      Без тебе нам хмарами муки,

      На волі неволі тюрма,

      Вернись до нас сонця весною,

      Щоб впала ворожа пітьма.

      На свято прапори і майви —

      Традиції славних дідів!

      Грай зустріч великому сину,

      Країно могутніх синів.

      Ой, не підводиться рука

      Узяти пензля і палітру.

      Душа у піжмурках блука

      І прислухається до вітру.

      О вітре, вітре з України,

      Що ти там бачиш, розкажи;

      Чи не зустрів мою дружину,

      Розп’яту сумом на кряжі?

      Чи не підгледів на очах

      Дорогоцінну ту сльозину,

      Що приховала біль і жах,

      В розмові тішачи дитину?

      …Мені приснилася весна

      З зеленим шумом і піснями,

      Земля, вся квітами рясна,

      Й Дніпро з розкішними лугами.

      Я чув крізь грати солов’я —

      І серце він мені стривожив.

      І співом хтів одлунить я,

      Та голос мій ланцюг зубожив.

      А він співав до забуття,

      І нашу камеру убогу

      Будив до справжнього життя —

      На вільну закликав дорогу…

      Я раптом кинувсь до вікна,

      Побачив – ґрати із безодні,

      За ними ніч, зима сумна

      Й штики вартівників холодні.

      – Куди ти, вітре,

      Летиш так пильно?

      Побудь зо мною,

      Мене візьми…

      – На Україну

      Лечу я вільно,

      До сонця-ласки

      З ції пітьми.

      Тому я граю

      В могутні сурми,

      Бо розірвав я

      Льодяний сков,

      Бо переміг я

      Крижані тюрми,

      І ось я вільний,

      Я – вітер знов.

      Поглянув сумно

      Йому я в спину

      Й гукнув щосили

      Йому услід:

      – Як долетиш ти

      На Україну,

      То передай їй

      Палкий привіт.

      Сіро в небі, згасли зорі,

      Глухо стогнуть чайки в морі,

      Хвиля груди підійма.

      Промінь