Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

      На стінках з малюнками ліхтарів та драконів стирчали ріжки лосів та інших рогатих звірів, а на них були повішені вузенькі та довгі червоні папері, списані зверху донизу віршами китайського поета Ла-Кіу-Фенга; на кані[6], застеленій узорчастим килимом, стояв низенький столик, а на йому скринька з цигарками, оздоблена емальовими квітками, пташками та строкатими метеликами, і маленькі білі чашечки до чаю. Ліворуч у кутку на чорній, полискуватій поличці стояли межи слоїчками з усякими пахощами маленькі глиняні й воскові божки.

      Але раптом моє серце щось стисло, мов обценьками, і воно затремтіло з остраху: на чорній вишиваній хустині, простеленій на поличці, що висіла у фанзі, в правому кутку, я побачив великий шкляний слоїк, а в йому була мертва людська голова! Вона ніби дивилася на хату широко розкритими очима. Можна було розібрати й обриси лиця – ніби молодого типового українця з чорними вусами. Я жахнувся, але почав заспокоювати себе думкою, що тут нема ніякого злочинства, що се, може, просто, якісь китайські забобони – держати в хаті мертву людську голову; може, по-їхньому, се для чого-небудь годиться… для яких-небудь чарів, абощо. Хіба мало в їх звичаях дивного, непевного!.. Одначе ся думка не помогла, і мене охопило якесь таємне, тяжке почуття.

      Розпитуватись же я чогось не зважався… Тільки очи мої все нишком, самохіть, з острахом верталися до того слоїка… Я ворухнувся, бажаючи підвестись, але якесь обморочення оповило мій мозок. Пахучий, чаруючий дим од якоїсь смолки, що жевріла в червоній глиняній посудині, мішаючись з пахом від опіума, якось дивно дурманив мені голову, плутав думки…

      Коли я наостанку знайшов силу одірвати очи од шклянки з головою, то побачив, що Сун-Тан-Сен припав ницьма до маленьких ніжок Тай-Цзи-Хеї і лежав немов у нестямі…

      Тай-Цзи-Хея дивилась на мене, – просто в обличчя, – якимсь страшним і разом з тим чарівливим поглядом, О, цей погляд! Він був братом тієї таємної голови. Я боявся його. В голові в мене морочилося все більше, почуття плутались, сумління туманилось. Я тремтів. Схотілося зробити ще зусилля і вголос засміятися, щоб показати, що я нічого й нікого не боюсь. Але замість того сміху вихопились якісь хрипкі згуки. Тим часом я знов глянув на голову – і мені здалося, що вона жива… так, жива… очи в неї наливались кров’ю і дивились на мене так, ніби вони хотіли вирвати мою душу з грудей…

      Боже! Які страшні хвилини пережив я тоді!

      Але я не губив притомності до останку, я виразно бачив і розумів значіння всього того, що робилось навкруги мене: за вікном було чути крик павичевий, що змішувався з криком ішаковим і навівав на душу якийсь віщовливий жах.

      А голова! Я не зводив з неї очей, і в чаду опіуму мені вже мріявся цілий клубок злочинств…