Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
мене з’явився сивий дідок з великою в’язкою ключів коло широкого ремінного пояса.
– Ви хто такі та й звідкіль? – неприязно спитав дідок.
– Я Ївга з Горбова, панотчику! – попередила мене бабуня, яка була вже тутеньки й стояла побіч мене з ціпком у руках. Я постановив підождати.
– Жуки… Виблі… Горбов… Так, знаю. Коли вмерла?
– Вчора, надвечір…
– Гаразд. Які ж ти заслуги принесла нам з того світу?
– Я стара дівка, панотчику.
– Це не заслуга.
– Як-то так – не заслуга! – нагострилась бабуня.
– Авжеж ні.
– Та ви ж слухайте краще. Я стара дівка… Прожила на світі дев’ять десятків і два роки і прийшла до вас такою, як народила мати…
– Тобто?
– Не розумієте! Ну, от, прожила я на світі дев’ять десятків і два роки і не знала зовсім мужчини… Вмерла незайманою, чесною!.. Тепер розумієте?
– Розумію. Тільки… гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка… Мабуть, треба спитать у Бога… гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю… А ти хто такий? – звернувся він до мене.
– Малорос.
– Таких не знаю.
– Ну, українець.
– Це інша річ. З якого села чи міста?
– З Хракунівки, що під Черніговом.
– Так. Ймення.
– Юрко.
– Гаразд. Що ж ти, чоловіче, робив на землі і за які заслуги хочеш до раю ввійти?
– Крав усе. І од неба крав, і од землі крав, і од минулого крав, і од майбутнього крав, і од чоловіка крав… Словом, таємне робив явним і оддавав усе хазяїнові життя. Опріч того, любив женщин і ніколи не ввіходив до них безплідно… Завсігди робив так, аби кожне сім’я моє сходило і розцвітало, і таким робом продовжував волю свою на землі. От і все.
– Виходить, той… і наш, і не наш! Проте… Гм!.. Ступай!
Дідок зняв ланцюжок і впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пісня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…»
Дідок прислухався.
– Знов москалі!.. От морока мені з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дідок і, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду.
Пісня змовкла, й я вже почув голоси:
– Ох, соколики мої рідні! Я вам не заважу, візьміть!..
– Нащо нам стара кочерга!
– К чорту стару відьму!..
– Нехай іде, вона нам не заважатиме.
– Авжеж – ні.
– Так, так, – хай іде!..
З саду біг заклопотаний дідок.
– Одкривай ворота, салдати з війни! – гукнули під брамою.
Дідок швиденько одчинив наостяж ворота, і в них ввійшла ціла рота салдат. За ними шкандибала знайома мені бабуня.
– Стій, куди лізеш! – Вхопив її за плахту дідок.
– Ряту-уйте, люди добрі! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалів.
В руках у дідка зосталася криса од бабиної плахти.
– Не зачіпай, хай іде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати.
– Га!