Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
горобець.
Прищулившись грудкою до землі, він скілька ментів просидів нерухомо, мовби очуняючи од несподіванки, потім заворушився, якось незвичайно закричав, лицарськи підвів закинуту назад голівку й сердито зацвірінькав, здіймаючи круг себе клубки куряви своїми маленькими крильцями. Хвіст йому, судорожно сіпаючись, заходив ходуном, доводячи, що горобець дуже збентежений і розлютований.
І справді! На гілках дуплястої липи, що стояла над стежечкою, крутився, збиваючи зелений бісер, коло його коханки-горобчихи його щасливий суперник. Стежучи за ним і слухаючи його нахабне цвірінькання, його ображене горобине серце невимовно страждало, і лютість, і рвія розпирали муками маленьку настовбурчену голівку.
– Ців!.. ців!.. ців!!! – задихаючись од рвії та безсилого гніву, цвірінькав горобець, кружляючи на землі і сердито повертаючи голівку, щоб подивитись ще раз на його кохану, але легковажну, зрадливу горобчиху. – Ців!!! Іди до мене!!! Залиши його!!! – здавалось, вимагав він усім своїм розлютованим виглядом.
Зрадниця, комизничаючи й ухиляючись од нового коханця, нарешті почула його страждання. Боляче клюнувши в тім’я нахабного кавалера, вона скочила на нижчу гілку і звідсіля з цікавістю почала дивитись на землю, мовби любуючись стражданнями, що були викликані її поведінкою.
– Ців! ців!.. – закохано й слабо, скілька разів писнула вона, піддаючись, нарешті, жалощам до пригнобленого і набитого коханця і, мовби, кажучи йому в утіху: «Не гнівайся! Я кохаю тільки тебе! Але що ж я можу зробити?! Я слабенька, а він дужчий од тебе! Поборися ще… не піддавайся! Хто сильніший, той миліший… Ч…ік!..»
Подоланий горобець так, мабуть, і зрозумів її писк. Настовбурчивсь опукою од образи та рвії, він раптом стрілою скочив на липу і щез в її густих гілках. Зараз же звідтіля почулось незвичайне чирикання. Герць між суперниками почався з новою силою.
З радісним писком горобчиха негайно перемінила своє місце.
– Ч…ік! Ч…ік! – підбадьорююче пищала вона, скачучи по гілці перед бійцями.
Розлютованим лицарям зробилось тісно на дереві. Впавши на доріжку, в клубках куряви бились вони, затуманені злосливістю і рвією, наскакуючи й одлітаючи один од другого й пускаючи вгору цілі водограї дрібних перінок. Горобчиха, на своїй наглядній гілці, нерухомо й уважно завмерла, зачарована і захоплена тією бійкою.
– Ч…ік! Ч…ік!.. – кликала вона в страстнім забутті й її голос робив бійців ще більше кровожерними. З новою силою люто схопились вони знов, нічого не бачучи в своїй злосливості, запалені бажанням узаємного знищення.
Тим часом. до горобчихи підлетів третій горобець і зразу ж почав залицятись до неї.
Горобчиха жваво заскакала круг свіжого коханця, якось тоненько зачилікала і враз почала оддаватись йому, за кожним разом одлітаючи все далі й далі од бойовища й закликаючи за собою нового коханця.
Обличчя Марії Павловни замарилось, і плечі починали здригатися. Вона хрупнула пальцями й перевела свій погляд на Петра Івановича.
Петро Іванович взяв її гарячу руку і теж почав дивитись на неї.
Під його палким