Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
і, замахавши ними, щось проміж себе загомоніли.
– Такого кодла нема на землі, – мовив до мене чоловік в короні. – Ти, мабуть, прийшов сюди задля того, щоб голову морочить мені… З яких ти міст родом, ну?!
– З під Чернігова, ясновладичний…
– З під Чернігова, значить, українець!
– Авжеж, авжеж, українець, ваша ясновладичність!
– Так би й казав, а то й почав крутить світом так, наче він не на небі, а на землі.
– Вибачаюсь, ясновладичний пане, але…
– Що – але?
– Я думав, що й тут так, як на землі…
– Як?
– Українців звуть малоросами.
– Не вигадуй. Розкажи-но краще мені, які тепер новинки на Україні. Тільки розказуй своєю рідною, українською мовою, бо якась інша мова у нас не вживається.
– Будь ласка! Новинок тепер на Україні дуже багато, тільки, всі вони невеселі, сумні, – починаю розповідати йому новинки, що перед смертю вичитав у газетах.
– Ось вам, ясновладичний пане, чутка про Віталія, як він закликав вбивати людей…
– Чекай. Хто ж цей Віталій? Якийсь, мабуть, розбишака!
– Ні, ясновладичний пане, він чернець-архимандрит.
– Чернець та ще й архимандрит?! Пху! Непорядок який на землі. Не треба про нього, кажи про щось інше.
– Ну, ось Шульгин… Цей панок мало з шкури не лізе та галасує, аби знівечити український народ та його мову. Він каже, що вкраїнська мова – не мова, а вигадки, «наречіє»…
– Чекай. А сам же він хто такий буде? Мабуть, хозарин!
– Ясновладичний пан помиляється. Він з діда-прадіда українець.
– Українець?! Оце так штука!
– Так, ясновладичний пане, українець.
– Пху! Непорядок який на тім світі.
– Він хоче, щоб…
– Цур йому, пек!.. Не треба про нього. Кажи мені про щось інше, розумніше!..
– Гаразд. Але ж майте на увазі, ясновладичний пане, що оцей самий Шульгин ввійшов було в спілку з Анатолієм та комісаром тимчасового правительства у Києві…
– Досить! – грізно спинив мене він. – Не розказуй більше мені про таку гидоту! Не хочу я навіть і слухати тебе!
І чоловік в короні витяг чопа з барила. В поставець забулькотів пинявий мед.
Десь далеко, так, мовби по той бік брами, почувся знайомий мені жіночий голос:
– Нема муки, нема хліба, нема цукру, нема солі, нема гасу, хазяїн з квартири випирає, я в «хвосту» ноги поодморожувала, а він спить, наче який цукровар, спи-ить!..
Я здригнув і прокинувся. То був голос моєї дружини. Вона сиділа в їдальні й пила чай в «наглядку»…
На горобинім герці
– Ось і весна… Нарешті ми діждались її, Маріє Павловно. Правда?
Молода білявка з світло-блакитними очима глянула на свого супровідника, нерішуче всміхнулась і спинила свій погляд на його стрункій постаті в студенчеськім убранні. Трішки подумавши, вона злегка схилила голову і тихо промовила:
– Сядьмо… я втомилась.
Вони підійшли до ослона, що стояв під старим осокором і сіли.
В саду було