Мексиканські хроніки. Максим Кидрук
дідька ми йдемо до кафетерію? – грубувато запитав я. – Ти хочеш кілька годин сидіти та бронювати білети в харчевні?
– Нам треба поговорити, – повторив, не обертаючись, білорус.
Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились, як у знавіснілого Чебурашки, але продовжував іти за Дімоном. Була вже досить пізня година, через що у кафетерії не було ні душі. Дімон прошмигнув до одного зі столиків (його кроки лунким дробом прокотилися до стелі височенного залу), а потім повернувся до мене і сказав:
– Присядь.
Затамувавши подих, ніби лякаючись відлуння власних кроків, я пройшов слідом і сів за столик. Лише після того Дімон опустився на стілець якраз напроти мене.
Ми довго мовчали, я сидів і, як сфінкс, вичікував, виклавши перед собою руки із розпрямленими, але водночас напруженими долонями; тоді як Дімон йорзав, наче на електричному стільці перед стратою, злодійкувато ховав руки під стіл і блукав очима по спорожнілих полицях буфету.
– Мені вчора телефонувала моя мати… – нарешті почав він.
– Не розумію, до чого тут твоя мати, – ледь не прогарчав я.
– Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, – Дімон намагався говорити рівно та спокійно, проте уникав зазирати мені в очі. – Ти знаєш, є речі, до яких я дуже серйозно ставлюсь.
Я німував.
– Моя мати досить часто спілкується з бабцями-ворожками та знахарками, і вона телефонувала мені вчора, – це не було новиною, Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі всіляким шарлатанством, причому мав звичку по кілька разів на день телефонувати їй та консультуватися з будь-якого приводу. – Так от, вона сказала, що напередодні їй телефонувала одна дуже відома ворожка і запитувала, чи Діма, бува, не лаштується в далеку дорогу, а потім наполягала, щоб я нікуди не їхав, бо… не повернуся звідти.
Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи на реакцію. Я мовчав.
– Уважай, що цій бабці ніхто не прохопився про те, що я вирушаю до Мексики, – містичним голосом продовжив він, – слово честі, Максе, вона сама зателефонувала матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось.
Я мовчав. Усе сказане скидалося на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчанкою, Дімон зібрався з духом і промимрив:
– Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… – я вже знав, що він говоритиме далі, – але ти розумієш… я, мабуть… хм… не поїду з тобою…
Від невимовної образи на жорстоку витівку долі я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я почув ті слова. І тоді зненацька я осягнув: Дімон насправді ніколи не мав наміру їхати до Мексики. Коли я переповідав усім про те, що туди їду, то цілком свідомо робив це для того, щоб у разі непередбачуваних перешкод не відступити від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я казав: «Я їду до Мексики», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того