Мерщій тікай і довго не вертайся. Фред Варґас
моряк наголосив кінець фрази, чітко вимовивши «всія земля водяна єсть». Декамбре датував текст сімнадцятим століттям, хоча й не був до кінця певен.
Цитати божевільного, маніяка – ось це було ймовірніше. Або вчителя. Або ж якогось безсилого типа, що прагнув самоствердитися, поширюючи всілякі нісенітниці. Такі, як він, підносяться над простими людьми, змішуючи їх з брудом незнання. Без сумніву, автор був десь тут, на майдані, посеред маленького натовпу. Він приходив насолоджуватися виразом отупіння, що заграє на лицях, коли Глашатай почне зачитувати його премудрі послання.
Декамбре постукав олівцем по аркушу. Особа та образ автора листів лишалися для нього загадкою, навіть якщо її розглядати під запропонованим кутом. Наскільки вчорашнє повідомлення № 14, «Ненавиджу вас, нацистські гади», тисячу разів чуте з різних приводів, несло в собі чіткий, ясний і концентрований гнів, настільки ж заплутані повідомлення ерудита не піддавалися розшифруванню. Аби зрозуміти, треба збільшити колекцію і слухати щоранку. Можливо, саме цього й хотів автор: щоб до нього прислухалися кожного дня.
Заплутаний морський прогноз закінчився, і моряк знову взявся за свою проповідь. Його красивий голос лунав аж до перехрестя. Він щойно завершив рубрику «Сім днів у світі», де на свій лад повідомляв міжнародні новини за день. Декамбре розчув останні рядки: «У Китаї ніхто не жартує просто так, бо там постійні репресії. В Африці справи йдуть так собі: сьогодні не краще, ніж вчора. І навряд чи стане краще завтра, бо ніхто й дупу не підніме, щоб допомогти». Він знову взявся за оголошення і почав з № 16, щодо продажу електричного більярда, виготовленого в 1965 році, прикрашеного жінкою з голими грудьми, в ідеальному стані. Декамбре стиснув олівця й напружено чекав. І послання пролунало – воно легко вирізнялося на тлі різноманітних «продаю», «купую», «люблю» і «ненавиджу». Декамбре здалося, що рибалка завагався на мить, перш ніж зачитати його. І книголюб запитав себе, а чи, бува, сам бретонець не вирахував чужинця.
– Дев’ятнадцять! – оголосив Жос. – А тоді, коли змії, кажани, борсуки та всіляка звірина, що водиться в глибинах підземних галерей, поголовно виходитиме на поля, покидаючи звичні житла; коли фрукти й овочі вкриватимуться гниллю і черви виповнять їх…
Декамбре почав похапцем записувати. Знову ці історії про тварин та їхній бруд. Задумавшись, він перечитав повний текст, а моряк тим часом уже закінчував випуск традиційною рубрикою «Сторінка французької історії для всіх», яка найчастіше зводилася до оповіді про яку-небудь давню кораблетрощу. Можливо, цей Ле Ґерн сам пережив кораблетрощу якогось дня. І, можливо, його власний корабель називався «Ван-де-Норуа». Тоді голова моряка й почала протікати, наче стара шхуна. Цей чоловік з рішучою і жвавою ходою в глибині душі був трохи божевільним; він чіплявся за свої давні прихильності, як за рятівний якір. Подібно до самого Ерве, хода в якого не була ні жвавою, ні рішучою.
– Місто Камбре, – оголосив Жос. –