Мерщій тікай і довго не вертайся. Фред Варґас
чоловік. – А що сталося? Пограбування?
– О ні.
– Насильство?
– О ні.
– То розкажіть, так буде простіше. Зможемо вас зорієнтувати.
– Звісно, – відповіла Маріз, починаючи панікувати.
Тип, спершись на капот машини, терпляче чекав, доки Маріз зосередиться.
– Це чорні малюнки, – пояснила вона. – Тринадцять чорних малюнків на кожних дверях будинку. Вони лякають мене. Я завжди сама з дітьми, розумієте…
– Картини?
– О ні. Четвірки. Цифри «4». Великі чорні четвірки, намальовані на старовинний лад. Мені цікаво, чи це не банда якась часом. Може, поліціянти щось знають про це, може, зможуть зрозуміти. А може, й ні. Поль сказав, якщо я хочу, аби мене брали на кпини, то можу йти.
Тип випрямився й поклав їй руку на плече.
– Ходімо, – сказав він. – Ми все запишемо й не буде чого боятися.
– Але, – відказала Маріз, – може, краще знайти лягавого?
Чоловік глянув на неї трохи здивовано.
– Я і є лягавий. Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.
– Ой, – збентежено вигукнула Маріз. – Пробачте.
– Усе гаразд. А за кого ви мене прийняли?
– Я навіть не посмію сказати вам.
Адамберґ повів її в приміщення кримінального розшуку.
– Вам допомогти, комісаре? – поцікавився серед проходу лейтенант з колами під очима, що якраз збирався обідати.
Адамберґ м’яко спрямував жінку до свого кабінету й подивився на чоловіка, намагаючись ідентифікувати його. Він ще не вивчив усіх працівників свого відділку, тому згадувати імена було надзвичайно складно. Члени команди швидко помітили це, тому представлялися щоразу, коли заводили з ним розмову. Адамберґ не знав, чи роблять вони це, щоб поглузувати чи щоб щиро допомогти, але й не дуже цим переймався.
– Лейтенант Ноель, – сказав чоловік. – Вам допомогти?
– Молода жінка знервована, ось і все. Хтось зіграв поганий жарт у її будинку, а може, то звичайнісіньке графіті. Їй треба лише трішки підтримки.
– Але ж тут не соціальна служба, – відповів Ноель, одним ривком застібнувши куртку.
– Чому б і ні, лейтенанте…
– Ноель, – закінчив за нього чоловік.
– Ноель, – повторив за ним комісар, намагаючись запам’ятати обличчя.
Квадратна голова, біла шкіра, біляве волосся їжаком і вуха стирчать – Ноель. Утома, пиха, можливо, жорстокість – Ноель. Вуха, жорстокість – Ноель.
– Договоримо пізніше, лейтенанте Ноель, – мовив Адамберґ. – Вона поспішає.
– Якщо треба втішити мадам, – утрутився незнайомий Адамберґу бригадир, – з радістю допоможу. Мій прилад при мені, – посміхнувся він, поклавши руки на пасок штанів.
Адамберґ повільно повернувся.
– Бригадир Фавр, – представився чоловік.
– Зараз, – промовив Адамберґ спокійним голосом, – ви зробите декілька відкриттів, які вас здивують, бригадире Фавр. Жінка – це не кулька з діркою посередині, і якщо ця новина вас надто шокувала, наважтеся дізнатися про це трішки більше. Нижче ви знайдете ноги і стопи, а вище – груди