Мерщій тікай і довго не вертайся. Фред Варґас
Алі-Баби позначила всі решта, щоб заплутати його, якщо не помиляюся.
– І справді, – відповіла Маріз, заспокоївшись.
– Це графіті, – сказав Адамберґ, проводячи її до дверей. – Певно, то робота місцевих хуліганів.
– Я ніколи не бачила таких четвірок у нашому районі, – тихо відповіла Маріз. – І я ніколи не бачили графіті на дверях квартир. Бо графіті ж малюють так, щоб усі бачили, хіба ні?
– Тут правил не існує. Вимийте ваші двері і не переймайтеся через це.
Коли Маріз пішла, Адамберґ вирвав з блокнота аркуші, скрутив їх у кульку й викинув у смітник. Потім знову став, притулившись спиною до стіни, і взявся обдумувати, як же прочистити голову типам на кшталт цього Фавра. Ох і мороки буде: вада в запущеній стадії, а пацієнт навіть не підозрює про неї. Лишається хіба сподіватися, що не весь карний розшук зліплений з одного тіста. Бо ж серед співробітників є чотири жінки.
Як завжди, коли Адамберґ поринав у роздуми, він забував про зовнішній світ і занурювався в тишу, що межувала з урочистістю. За десять хвилин він легко виринув з неї, знайшов у шухлядках список зі своїх двадцяти семи, включно з Данґларом, співробітників і намагався запам’ятати їхні прізвища, пошепки повторюючи їх. Потім він написав на полях: Вуха, Жорстокість – Ноель; Ніс, Брови, Жінки – Фавр.
Він знову пішов випити кави – через зустріч з Маріз йому не вдалося поїсти першого разу. Їм ще не привезли ні кавовий автомат, ні їжу. Працівники воювали за три стільці і папір. Електрики встановлювали розетки для системних блоків комп’ютерів, а на вікна чіпляли ґрати. Немає ґрат – немає й злочинів. Убивці зачекають на закінчення робіт. Тож можна піти на вулицю помріяти і допомагати знервованим жінкам на тротуарі. Можна піти подумати про Каміллу, яку він не бачив уже понад два місяці. Якщо він не помиляється, вона має повернутися завтра. Або післязавтра, він уже й не пригадував точно.
V
У вівторок зранку Жос дуже обережно поводився з кавовою гущею, уникав будь-якого необережного жесту. Йому погано спалося. Певно, це через ту недосяжну кімнату, яка все витанцьовувала в нього перед очима.
Він важко всівся за стіл перед тарілкою, хлібом і сосискою, а тоді критично оглянув п’ятнадцять метрів, які винаймав: укриті тріщинами стіни, кинутий на підлогу матрац і туалет на сходовому майданчику. Звісно, за дев’ять тисяч франків він міг би собі дозволити й кращу оселю, але половина заробленого щомісяця вирушала до його матері в Ґільвінек. Не можна грітися в теплі, коли знаєш, що твоїй матері холодно – таке життя, так просто і складно водночас. Жос знав: грамотій брав невелику плату, бо пансіон свій тримав не зовсім законно. Та й правда, що Декамбре не належав до тих експлуататорів, які здеруть з вас останнє за сорок кубічних метрів у Парижі. Лізбет узагалі жила безплатно: вона лише робила закупи, готувала вечерю й прибирала у спільній ванній кімнаті. В усьому решта Декамбре порядкував сам: пилососив, мив підлогу в спільних кімнатах, накривав на стіл перед сніданком. Варто було визнати, що у свої сімдесят років грамотій чудово давав усьому раду.
Жос повільно жував вологий хліб і в піввуха слухав радіо, аби не проґавити