Сюрпризи долі. Ева Гата
чогось дуже визначного, а найголовніше – мала віру в єдине і неповторне кохання. Куди поділися ті прагнення, чому пелена зневіри огорнула колишні надії? Куди позникали гострота відчуттів, дитяча радість і подив? Чому з часом тьмяніють кольори?
– Ви дуже талановита жінка. Навіщо закопали свої здібності? Ви мене просто зачарували, – захоплено вимовив Жан.
– Вам це лише здалося. Моя писанина навіяла якісь спогади?
– Як ви можете такі чудові речі називати писаниною! Я не погоджуюся з Жоржем, він вам просто позаздрив.
– Не насміхайтеся, це вмерло і ніколи не воскресне.
– А даремно. Спробуйте заявити про себе і послухайте відгуки людей, саме вони є нашими справжніми критиками. Скільки б митці не вихваляли один одного, це нічого не дасть, якщо пересічному читачеві книга не припаде до серця. Що не кажіть, лише той твір мистецтва залишається навічно жити, який переходить з покоління у покоління.
– А як же стосовно рафінованого мистецтва, яке є квінтесенцією ідеї «Омфалу»? – посміхнулася Олена.
– На жаль, багатьом лише здається, що підтримують чисте мистецтво. Хіба будь-хто з нас може бути суддею добра чи зла, високого чи приземленого? Час, лише він один розставляє крапки над «і». Неможливо описати ландшафт поверхні землі, сидячі у ямі, для цього треба піднятися на відповідну височінь.
– Маєте рацію, найправдивішу оцінку того, що з нами трапляється, – доброго чи злого – можемо дати лише згодом.
– Моя порада вам: не звертайте ні на кого уваги, робіть те, що вам підказує серце.
Жан хотів ще щось додати, але двері відчинилися, і в помешкання зайшов Георгій.
– Здоров був, друже! Радий тебе бачити на рідній землі.
Чоловіки обнялися і привіталися по-братерськи.
– Добре, що ти прийшов, зараз сідаємо обідати, – заметушилася Олена.
За обідом Жан розповідав останні події та різні пригоди. Потім чоловіки почали згадувати відвідини Жоржем Парижа.
– Пригадуєш, як ми тоді добряче з тобою погуляли в ресторані «Монторіоль», – загадково посміхнувся Жорж.
– Але хіба це можна порівняти з прийняттям у Палаці Інвалідів? – перебив друга Жан.
– А чому така дивна назва? – здивувалася Олена.
– Це дуже гарна будівля, де похований Наполеон Бонапарт. Мій сусід Пантелій, до речі теж наш земляк, там реставрує фрески ХVIII століття. Саме він нас і запросив на це прийняття, – пояснив Жан.
– Я ж тобі розповідав, ти не пам’ятаєш, Оленко? – перебив друга Георгій.
– Щось не пригадую, таке рідкісне ім’я – Пантелій – я б обов’язково запам’ятала.
– Зі старогрецької воно означає досконалість, або вищий ступінь, – пояснив Жан.
– А він виявився впертим цапом, – іронічно зауважив Георгій.
– У змаганні між Аполлоном і Паном? – лукаво посміхнувся Жан.
– Але я ж тоді виграв!
– Ну, не зовсім, не всі підтримали тебе.
– Asinus ad lyram [7]. Лише ті, в кого виросли ослячі вуха, – зло засміявся Жорж.
– Ти маєш на увазі мене? Ти ще тоді обізвав мене королем Мідасом.
– А
Осел про ліру (з лат.).