Листи до полковника. Яна Дубинянская
наче купу минулорічного листя. Перерва ще не скінчилася, далі їх поки не пропускали; кондиціонер не справлявся з важким амбре поту, дикуватих дезиків і кишкового хвилювання. Перед східцями Марічка задля хохми стала на ваги: камуфляжний командир агрегата відкрив був рота, але впізнав фотографа та з розумінням гмикнув. Зростовимірювач гупнув залізною тарілкою по голові, а комп’ютерний голос повідомив щось про «увагу на харчування». Це разом з апаратом на шиї і сумкою з об’єктивами, фільтрами і блендами на плечі.
– Вам би підрости сантиметрів на десять, чи що, – пожартував камуфляжний. – І змогли б узяти участь.
Марічка оцінила жарт і посміялася за компанію. Нормальний хлопець, мабуть, з охоронного агентства; і як йому тут стояти, бідолашному, цілий день без перерви в задусі, зважуючи різних дуреп? Чи йому так само не без приємностей?..
Вже на східцях запищав мобільний.
– Марічко, – звісно, то був Толік. – Мені тебе треба. Терміново.
Розповідати йому про реаліті-шоу, серйозні бабки, Зріз і таке інше поки що не хотілося: Марічка була стримано, без фанатизму, але забобонна. Відіслати на три букви, нічого не пояснюючи, теж – Толік з усіма його закидонами все-таки нормальний хлопець. Тому вона сказала так:
– Сорі, я зараз не можу говорити. Перетелефонуй годинки за три, ОК?
Він перетелефонував за три секунди – вона не встигла піднятися на другий поверх. Довелося відімкнути мобілу. І це тоді, як вона очікувала щонайменше на два важливих дзвінки з журналів; і ще на один, від хлопчика-мажора з економічного форуму, де вона знімала у вівторок, – сподівалася. Втім, йому буде корисно послухати про «недоступного абонента».
Біля подіуму було порожньо й мертво, ніхто з персоналу ще не повернувся з перекуру. Однак здоровенна баба-зампродюсерка накинулася на Марічку з таким вереском, ніби через неї, і тільки через неї, простоює техніка і зриваються плани проведення відбіркового туру. Марічка слухала відсторонено, без жодних емоцій: посилати цю дурепу і те чомусь не хотілося. Навіть погодилася пошукати оператора й освітлювачів, але в цей момент вони повернулися самі, і зампродюсерка змінила вектор свого гніву.
Оголосили кінець перерви, і до зали знову нескінченним потоком ринули школярки в міні. Марічка ловила у кадр їхні уявлення про шалену еротику, досить стандартні, щоб за годину-другу виробився міцний штампований кадр, точніше, чотири варіанти, разом із портретом. Біс його знає, добре це чи погано. Навряд чи від неї очікують польоту фотографічної фантазії – але все може бути.
Спробувала змінити точку. Чергова довготелеса претендентка виставила вперед гостре плече, прикрашене червоною витатуйованою трояндою. Марічка хижо посміхнулася: троянда нагадала про опік від сигарети у розрізі джинсів. А якщо і не вона, то байдуже. Зробимо експеримент, еге?
Раптом хтось торкнувся її руки. Василь-Микола, мабуть. Хоче, щоб вона вибилася з ритму й запорола якій-небудь дурепі фотосесію; фіг вам.
– Геть, – не озираючись, кинула Марічка. Присіла: у такому ракурсі