Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук
згуртовану ватагу ізраїльтян бозна-де в горах Еквадору було доволі несподівано.
Зрештою, ми з чехом підсунулися до рецепції, і я відрекомендував нас обох власникові. Господар «Трансильванії» прискіпливо роздивлявся наші обличчя. Він ніби обмацував нас поглядом, намагаючись здогадатись, хто ж ми такі, – «свої» чи «чужі». Звісно, ми були «чужими» у цій дружній родині, і його холодний погляд не віщував нічого доброго. Заповнюючи журнал постояльців, я зауважив, що ми з Яном стали єдиними, хто у графі «Pais»[46] вписав щось відмінне від «Israel».
Проте в нас лишалася ще одна невирішена справа.
– Пане, – на завершення звернувся я до власника, – ви не забудьте: ми бронювали місця у вашому хостелі завчасу.
– Та що ви кажете?
– Та так і кажу.
– І що?
– Ну, просто під час бронювання я вже сплатив 10 %.
На цих словах єврей миттєво змінився на обличчі. Після того, як я нагадав про бронювання, на його обличчі проступив вираз нелюдської боротьби: з одного боку, його огортало почуття радості через те, що я, вочевидь, таки виявився «своїм», хоч і не з Ізраїлю; а з іншого – мучив невимовний смуток тому, що він тепер отримає за день нашого простою в хостелі 6 доларів і 30 центів замість повних 7 доларів. Насамкінець перше почуття взяло гору і господар хостелу розплився у посмішці. «Свій, абсолютно свій», – думав він, пильно дивлячись на мене.
– Ласкаво просимо до «Трансильванії»! – чоловік по-товариськи поплескав мене по плечі. – Будьте як удома, хлопці!
Я кисло всміхнувся та кивнув. Подумки ж підсумував: ми ночуємо в Еквадорі, в якомусь дикому закамарку посеред Анд, у стопроцентному єврейському хостелі, де заправляє фанатичний шанувальник Брема Стокера. Круто, блін…
На цьому «принади» Baños’а не вичерпалися. О пів на третю ночі мене розбудило рокітливе грюкання дощу об дах. Я виглянув із вікна. Громаддя могутніх гір, що кілька годин тому тягнулося до зір на тлі безхмарного зоряного неба, зникло під непробивною товщею сірої мли. Вода суцільною стіною валила з небес, із громоподібним гуркотом розбиваючись об землю.
На ранок дощ не стишився.
Прокинувшись, я визирнув за вікно та насупився. Кошлаті хмари насунули в долину Пастаси і, затиснуті щільним кільцем гір, нерухомо стояли над містом. За таких умов злива може періщити тижнями… Хмаровиння висіло незвично низько: жодної вершини, які вчора ввечері прикрашали зоряне небо, не було видно. Складалося враження, неначе я опинився у страшенно вогкій консервній бляшанці з прямовисними кам’яними стінами та кришкою із хмар або у величезній кіностудії з поганим освітленням, зате з чудовими декораціями гір, зведеними з усіх боків павільйону.
Зрозуміло, що дощ поставив хрест на всіх наших планах. Лізти в гори за такої погоди було б дурістю. Зовсім пригнічений я вийшов на відкриту веранду другого поверху, розмірковуючи, куди нам із чехом сьогодні податися. За мною із сусідньої кімнати вийшла худорлява дівуля років двадцяти. Стискаючи
Країна (