Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук
всі пасажири нашого рейсу.
– Я незабаром підійду та заберу вас на посадку, – сказав мені еквадорець.
До відправлення автобуса лишалися лічені хвилини, аж раптом Ян увіпхнув мені до рук свій наплічник і мовив:
– Мені тре до WC. Зараз буду.
Я глипнув на годинник:
– Тільки не барися, чувак.
– О’кей! – відповів Ян і почвалав шукати станційну вбиральню.
Як на гріх, не встиг мій приятель зникнути в лабіринті ходів величезного Terminal Terrestre, як до нашого гурту прискакав працівник автобусної компанії, що перевіряв квитки біля каси.
– Панове, час рушати! Прошу за мною! – на всі груди зарепетував він.
Люд заворушився, зібрав валізи та клунки й повільно посунув до одного з виходів на посадкові платформи. Лиш я стояв на місці та не рухався. Чекав на Яна.
– Baños? A Baños, señor?[38] – коротун звернувся персонально до мене.
– Si,[39] – відказую.
– Entonses vamos![40]
– Pero espere un momento. Mi amigo nessesite baños![41]
– Que?[42]
– Ну, бляха, – пояснюю, збиваючись і перескакуючи з іспанської на англійську, – мій товариш відійшов. До вітру. Ай-яй-яй, як же воно буде іспанською?… Ну, він зараз прийде. Зробить пі-пі та прийде, – я показав, як Ян зараз у «баньосі» робить пі-пі, – і тоді ми поїдемо до Баньоса.
«Що це він тільки що показав?!» – подумав чоловічок і втупився у мене, схиливши голову на бік.
– То ви їдете до Баньоса чи ні? – запитав він приглушеним голосом.
– Та звісно їдемо! Просто моєму другові зараз потрібен не той Баньос, що в горах, а той «баньос», що на станції.
– Ти що, дурнуватий?
– Ні, я просто чекаю на Яна! Він пі-пі!
– Хто такий Ян?
– Той, хто пішов у «баньос»!
– Пішки?!
– Ні, блін, поїхав на катафалку! Звісно, пішки!
Працівник автостанції стиснув кулаки й умовк. Довго та пильно він обстежував моє обличчя, наче шукаючи якісь дефекти. Я відчував, що наша високоінтелектуальна лінгвістична дискусія от-от має завершитися мордобоєм, але тут нарешті повернувся Ян і врятував мене. Чех схопив мене під руку та потяг до автобуса.
…Минуло кілька годин після полудня. Небо незмінно ховалося за хмарами. Автобус (цього разу значно гірший від того, яким ми їхали до Латакунги) відчалив від термінала, вишкрябався на крутий схил на південному сході Кіто і посунув у гори. За кілька хвилин еквадорська столиця лишилася позаду.
Гори росли і вшир, і у висоту. Ущелини вужчали й ставали глибшими, дорога звивалася понад самою прірвою, дно якої ховалося в сутінках. Попри це, водій навіть не думав збавляти швидкості. На окремих поворотах у мене спирало подих, а Ян (затятий атеїст і безбожник) кричав «ай-яй-яй!» і починав розмашисто хреститися. Не знаю як Ян, але я за всю дорогу разів із вісімнадцять замалим не загидив штани, причому і спереду, і ззаду.
Через три з половиною години, коли надворі вже починало
Баньос? Вам до Баньоса, пане? (
Так (
Тоді ходімо! (
Але зачекайте трохи. Моєму другові потрібно в туалет! (
Що? (