Подорож на Пуп Землі. Максим Кидрук
на нас, наче на самогубців.
Не пам’ятаю, коли ми розділилися: чех, замість підійматися просто до «refugio», поліз в якесь бокове відгалуження…
Сонечко лагідно пригрівало, пухнасті хмари щомить більше зносило на захід. Здавалося: ще якась мить – і нашим спраглим поглядам нарешті відкриється омріяна вершина Котопаксі, короля вулканів планети Земля, все ще вкрита розмитою молочно-білою пеленою. Здавалося, ще мить…
Але ця мить ніколи не настала. Натомість піднявся страшенної сили крижаний вітер, який пронизував до кісток і норовив скинути з гірської стежини. А майже відразу на сході понад схилом Котопаксі з вражаючою швидкістю почала набухати сіра хмара. Вона виросла буквально нізвідки. Так у фантастичних фільмах з’являються і ростуть на очах героїв чорні рої кровожерних комах.
За лічені секунди хмара накрила мене – повалив важкий колючий сніг. Духам гір було наплювати на те, що це екватор. Так само, як їм було начхати на те, що я дерусь угору в самих благеньких шортах. Жорстокі демони гір лютували. Судячи з усього, злостилися страшенно, бо за хвилину нас закутала справжня заметіль.
Саме в цей момент, пригадую, я почав помічати, що з моїм організмом щось не те. Кожен рух, навіть найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавав гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце тріпотіло, марно ганячи жилами позбавлену кисню кров. Скидалося, що квадрицепсами на ногах замість крові текла густа смола.
Я звик, що там унизу, на низькодолі, коли я спиняюся, серцебиття стишується, а дихання вирівнюється. На висоті все було інакше. Я спинявся, проте серце продовжувало шалено калататися, дарма ганяючи кров. Дихалося важко, через силу, наче хтось туго обмотав легені бинтом. Тож я завмер і прислухався до свого організму, несвідомо чекаючи на нові вибрики. Було таке відчуття, ніби то вже не «мій» організм.
А потім зненацька зникло бажання дихати. Ось так от просто перехотілося роздувати груди й утягувати повітря. Цей стан важко описати словами, ще важче у нього повірити. Проте без усіляких неприємних відчуттів я міг не робити жодного вдиху протягом 15–20 секунд. Зате потім дихання самовільно зривалося з подвоєною силою. Я не встигав відкривати рота, щоб заковтувати повітря. Я не на жарт перелякався, бо відчуття було таким, мовби легені стискалися та надималися без будь-яких сигналів із мого мозку. Ніби хтось інший сидів у мені та пульсував моїми легенями!
Пізніше, начитавшись інформації про гірську хворобу, я дізнався дуже цікавий факт: саме надлишок вуглекислого газу, а не нестача кисню в крові, збуджує дихальний центр. Що це означає? Поясню детальніше. Уявіть, що ви видряпуєтеся на висоту більше ніж 3500–4000 метрів. Спочатку нічого особливого не відбувається, ви продовжуєте дихати з тією ж інтенсивністю, що й на низькодолі. Втім, незважаючи на те, що ви поки що не відчуваєте дискомфорту, густина повітря поступово падає, а отже, з кожним вдихом у легені потрапляє все менше й менше кисню та, відповідно, менше вуглекислого газу. Тобто разом зі зменшенням кількості кисню у крові зменшується