Німа. Юлія Гук
варіант.
Чоловік широко посміхнувся й сказав:
– Знаєте… Я вважаю, що не буває недостойних робіт. По- справжньому ганебними можуть бути тільки лінь і бездіяльність.
Така сумна зболена посмішка. Вона надовго врізалася в пам’ять піддослідної.
Наступні відвідувачі не відрізнялися оригінальністю. Двоє – з червоними дипломами, троє – без освіти, один такий самий, як і той дідусь.
День видався тяжким. Робочий час закінчувався о шостій. Тася спочатку глибоко переймалася проблемами своїх клієнтів, вислуховувала їх, розпитувала про їхні негаразди, але до кінця робочого дня збайдужіла.
Відчай поглинув її з головою. Дорогою додому вона купила пляшку дешевого червоного вина.
Адже вдома на неї чекає самотність, немитий посуд, порожній холодильник, пил на полицях у кухні й полотна. Вона знала: сьогодні її доконають полотна.
11.01
Робота. Червоні очі від недосипу. Легке похмілля та безкінечна втома. Знемога не від роботи. А від звичного відчаю.
Люди… Потік людей, яким не здатна допомогти. Тому що є правила. Приходили люди по-справжньому талановиті, але вона мусила їм відмовляти. Тому що співпраця з ними не обіцяла прибуток. Усе нестандартне, невідоме та безнадійне відходило на другий план. Керівництво відсіювало таких людей. Це не їхня специфіка.
Тасіту обступили думки. Їй, як завжди, хотілося порушити правила. До того ж вона була абсолютно готова до цього. Але ж спершу треба заслужити довіру «кріпосника». Розпочавши бунт одразу, вона просто втратить роботу і це не матиме жодних результатів. Передусім потрібно заслужити довіру начальства. Для цього слід зараз відмовляти. Без співчуття. Без розуміння. Без відчуття. Без душі.
Вона заведе окрему картотеку – для себе. Туди вона вноситиме людей, які, на її думку, мають талант. Які спроможні перевернути світ. Творців. Вона відчувала свою немічність, свою нездатність творити, тому прагнула, щоб у когось, хто справді працює над собою, щось вийшло. Щоб вони досягли того, від чого вона відмовилася. Тасіта часто думала, що могла б бути на їхньому місці. Та ні (відмахувалася від мрії). Не могла. І не тому, що зараз вона нічого для цього не робить. А тому, що вона по-справжньому талановита. Вона прославилася б одразу, тільки-но виклала б свої роботи де-небудь. Одразу…
– Доброго дня… О! Ви з наших!
Піддослідна вперше за день уважно розглядає клієнта. Перед нею дівчинка років вісімнадцяти на вигляд. За спиною гітара… Волосся пофарбоване у фіолетовий, скроні чисто виголені. Пробита щока, з якої стирчить шпилька, говорить більше, ніж увесь інший пірсинг на обличчі. Приємні ямочки на щоках, сяючі блакитні очі. Одяг пошматований. Лише пальто цілісіньке.
– З кого це – з ваших? – Тася опустила очі долу. Щось болісно віддалося у грудях.
– Ви неформал! – ще ширше посміхнулася дівчина.
– Не розумію, про що ви, – різко відповіла піддослідна.
Я бачила, вона почала себе зневажати, бо вже знала, що відмовить цій дівчині.
– Шпильки. На комірці,