Сатирикон. Поезії. Іван Драч
Шевченка треба брати в контексті дивовижних людей, які його оточували. Це прекрасний історик Костомаров, це суперечливий і несподіваний Пантелеймон Куліш, це Микола Гулак, який став одним із дослідників «Витязя в тигровій шкурі» і написав до Лобачевського французькою мовою про неевклідову геометрію.
Шевченко – не «дуб среди долины ровныя». Він існував у оточенні цікавих людей. Якби ми це все густіше сприймали, то інакше ставилися б і до Шевченка.
Кого ще можна додати до українського іконостасу?
Франка, звичайно. Це людина величезних потужностей і величезної трагічної долі. Так само – Лесю Українку. Я дуже її люблю. Я мрію – якщо в моєму віці ще можна мріяти – написати про останні роки життя Лесі Українки та поставити фільм разом із Мащенком.
Кого з цих трьох можна було б запропонувати на роль ікони для наймолодшого покоління українців?
Шевченка ніким не можна замінити. Можна додати ще Вернадського.
Чому саме Шевченко?
Тут єдність високого таланту чи генія з відповідністю життєвої долі. Десятиліття солдатської каторги та знущання зробили Шевченка таким чоловіком.
Є цікаве дослідження Назаренка – цей дослідник російської літератури зробив книжку про Шевченка не як про поета, а як про людину в оточенні міфів. Він пише про ножі на могилі, що стала місцем поклоніння пророкові, про претензії до Шевченка, який не все зробив із того, що міг.
Коли таке пише дослідник Салтикова-Щедріна та Свіфта, цьому більше віриш, ніж прописним шевченкознавцям.
А чи не забагато тут страждань?
Страждань вистачає. Я проти голосінь.
Є такий надзвичайний музичний інструмент, як трембіта. Вона асоціюється насамперед із похоронами. Але ж вона не тільки для похоронів! Вона для народження, хрещення і так далі.
Одну іпостась ми знаємо – голосимо. Голосіння в моді. А момент веселий і світлий зовсім не використовуємо. Тут для мене чудовим прикладом завжди був Параджанов – він у всьому міг знайти щось смішне, парадоксальне, викличне, епатажне.
Параджанов був гомосексуалістом. Пам’ятаю, він постійно наді мною знущався: «Когда ты мне отдашься? Вот видишь, стоит Толя-милиционер? Вот он мне уже отдался. А ты когда?» І тішився, що я не знаходжу собі місця од незручності.
Навіть коли його кидали в тюремні тортури, він все одно знаходив щось, ставав центром уваги. Люди його шанували, бо він мав надію. Він ніколи не любив голосіння.
Ми занадто любимо плакучу вербу – це наш герб…
Щойно в мене була 9-класниця – вона пише роботу для МАН про мене. Розпитувала, як я почав писати вірші, як до моїх віршів ставилися.
То ви живий класик літератури?
Ніколи про це не думав. Завжди звертаю на жарт, кажу, що я «клацик», клацаю на машинці…
Як ви ставитеся до сучасної української літератури?
Вона собі нормально розвивається. Я зазвичай читаю в літаку, коли їду до доньки, – вона завжди просить привезти те, що зараз в Україні читають.
Ось