Страта двійника (збірник). Кшиштоф Зануссі
Боже, ви знову глузуєте!
Вона: Не перебільшуйте. Ви зворушили мене. Хоча те, що ви сказали, неправда. Я ввійшла у той вік, коли людина вже не спроможна переживати розчарування. Амбітність винагороджується знанням. Знанням про підлість, про корисливість, про брехню. Про все, на що й ти колись був здатен заради… Ось, власне – заради чого? Колись я була твердою, вміла бути жорстокою, та водночас – хай як це парадоксально – я була сповнена величезної віри в людей. Безглуздої.
Він сідає біля столу.
Вона: Можливо, це звучить дещо патетично, але, сподіваюсь, ви мені пробачите. І зрозумієте. (Вона вимовляє це дуже тихо, не зводячи очей з молодика.)
Він (налаштовуючись на її тон): Розумію.
Вона: Ні, хіба ви можете це зрозуміти? Ви інший. Інше покоління, інші часи. Ви такі тверезі – без ілюзій і без великих бажань.
Він: Ви помиляєтесь.
Вона (підійшовши до нього, дивиться впритул): Невже ви хочете сказати, що ви романтик?
Він: Ні. Я не романтик.
Вона: Отже, любов до мистецтва – це лише ширма.
Він: Ні. Мистецтво – ширма. Але не любов.
Він замовкає, ніби злякавшись, що сказав більше, ніж треба.
Вона напружено дивиться на нього.
Вона (після павзи, впівголоса): Яка любов? (Гладить його по щоці.)
Він (із розпачем у голосі): Ви вже цілу годину знаєте про це, але хочете мене принизити. Студентик із бідного кварталу закохався в даму – колекціонерку картин, удову короля пральних машин. Це просто сміховинно! (Цілує їй руку, вона гладить його по голові.)
Вона (сміється): Дійсно, так про мене ще ніхто не говорив… Удова пральних машин! Але мій чоловік випускав і холодильники.
Він: Хіба це важливо? (Знову цілує руку.)
Вона: Ні.
Він дивиться їй у вічі. Вона перестає сміятися, зітхає і ще раз проводить рукою по його голові. Він знову припадає до її руки.
Клацає автоспуск. Жінка обертається.
Вона: Ви зіпсували кадр…
Він: Хіба це важливо?
Вона (відходить від нього): Вам віскі чи джин?
Він (спостерігаючи за нею): Байдуже.
Жінка кладе йому руку на плече і крізь вузькі двері в оббитій шовком стіні веде його до будуару.
Вона (всміхнувшись, як молода дівчина): Напої коло ліжка. Не те щоб я часто пила… Але коли день такий похмурий і я бачу хмари… алкоголь має бути напохваті.
Стоять біля вікна.
Він (значущо): Прояснилося, й хмари щезли.
Вона: Я зараз.
Раптом він схиляється й цілує її в губи. Жінка стоїть, заплющивши очі й усміхаючись. Наче мимоволі вона зачіпає шнур від штори, й та опускається, завішуючи вікно.
Жінка проходить крізь будуар і, ще раз усміхнувшись молодикові, зникає у лазничці; зачиняє за собою двері. Невдовзі звідти чується шум душу і голос жінки, що наспівує: «Де ви, хлопці давніх літ…»[2].
Молодик дослухається, тоді знімає куртку, розстібає сорочку, сідає на ліжко і починає розшнуровувати черевики.
До будуару входить служниця – молоденька, дуже симпатична, в білому
Рядок із пісні «Де ви, квіти давніх літ» («Gdzie są kwiaty z tamtych lat»), яку виконувала у 1960-х рр. співачка Слава Пшибильська. Сам твір являє собою польську версію пісні Піта Сіґера «Where are all the flowers gone», написаної 1961 року. Пісня має антивоєнну спрямованість, але в контексті п’єси обігрується насамперед мотив ностальгії за минулим.