Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис
навіть на місці постріляли…
Виявилось, що переходити Сян у Ярославі небезпечно, їм порадили це зробити в селі Сосниці, дали адреси надійних людей, які допоможуть це зробити. Наступного дня потягом, а далі пішки дісталися Сосниці – там місцевий священик мав зарадити їхній справі.
Через роки Улас Самчук згадуватиме у своїх споминах:
«Сян виступив перед нами несподівано. Невелика, поетично заросла річка кроків п’ятдесят шириною. На всі боки оглянулись – і з Богом. Швидко скинули взуття, я забрав свої і Оленині речі… Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. На середині вода сягала сливе до пояса…»
Йшла до кордону з подвійним почуттям, різко протилежним одне одному – з радістю і сумом, що межував з тривогою. І хвилювала не небезпека шляху.
Радість, що нарешті вона повертається на Батьківщину любу свою, омріяну, повертається, щоб більше її ніколи – що би там не було! – не залишати, а сум…
Сумно було прощатися з батьком – хворим і таким самотнім, аж неприкаяним у чужому краї, немолодим, як підрубаним під корінь… Думав, що дочка люба його догляне на старості, турботою своєю ласкавою віку йому доточить… принаймні проведе його в той, в інший світ, а воно…
Не так склалося, як гадалося.
Це батько так був переконаний, а вона ж вважала, що навпаки: так склалося, як вона й гадала. Але й його можна зрозуміти. Після смерті дружини, яку він незрадливо кохав, Іван Шовгенів залишився в чужих краях сам-один. Вся надія була на доньку – догляне на старості, догодує… А вона… Кидає його самого в чужоземеллі. Кидає, щоб повернутися на Україну. Він не проти, але ж Україна під п’ятою німецьких окупантів, не вільна рідна вітчизна, і, здається, назавжди втрачена…
– Так ось і треба робити Україну вільною, – терпляче пояснювала дочка, – не коли-небудь, не завтра, а сьогодні. А тебе не беру з собою, тату, бо там, куди я йду, в Києві, небезпечно. А я не хочу тобою ризикувати. Та й зв’яжеш ти мені руки, і я буду тільки тобою зайнята… А треба вже сьогодні робити Україну вільною, бо завтра… Бог нас українцями створив, а ми мусимо створити Україну, батьківщину рідну. І не завтра це почати, не в будучині, а вже сьогодні.
– І ти кидаєш батька, щоб поїхати на… Батьківщину?
– Так. Я їду на Батьківщину, бо сьогодні це важливіше. Україна може зникнути. І тоді ми, українці, постаємо людьми без Батьківщини. Тож іду творити любу нашу Батьківщину.
– Кидаючи батька?
Оте – «кидаючи батька заради Батьківщини» її тяжко схвилювало.
Але твердо відповіла:
– Заради Батьківщини я готова і батька залишити. А як ми створимо незалежну Україну, я заберу тебе до Києва, і тоді вже ми будемо назавжди разом.
Він гірко зауважив, дивлячись кудись повз неї у простір, як у Вічність:
– Назавжди ми зустрінемось лише на тому світі. Живи, дочко моя, довго-довго, а я… Житиму сам, скільки Бог дав.
– Господь нам усім дає життя.
– Ти