Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис
з головою у вирву, а випірнувши, замахав руками і ледве вибрався на мілке.
– І як же це я… – бурмотів. – Аж шугонув на глибоке, навіть води наковтався!
– Не треба було задивлятися, Уласе, на чужу жінку! – усміхнулась Олена. – Тим більше, у Києві на вас буцімто чекає наречена?
Улас од тих слів губився: таки правда, задивився на чужу, але ж на таку чарівну…
– Вгадала? – запитала Олена.
– Авжеж, пані Олено, – зніяковів Самчук. – Ви така, що не замилуватися вами, хто би міг…
– От і втрапили у вирву…
– Та заради вас – хоч куди завгодно!
І раптом у прибережжі, голосно закувала зозуля – як на замовлення: ку-ку, ку-ку, ку-ку…
– А давайте порахуємо, скільки вона літечок нам напророкує?
– Це польська зозуля й українцям вона не щедра на літа.
– Чому? Берег вже український, тож і зозулі тут українські. Куди тим лядським зозулям!
І доки вони зодягалися, зозуля все кувала, даруючи їм багато літ…
– Бачите? Слухаєте? Такими щедрими бувають лише українські зозулі…
Ледве помітною стежкою рушили до якогось села неподалік річки.
– Це ж наше село, українське… – наче сама до себе жваво гомоніла Олена. – Тільки б у ньому не було німців, бо відразу ж здогадаються, що ми з того, з польського берега прийшли…
Ще зі спогадів Уласа Самчука про перехід Сяну:
«…На середині вода сягала сливе до пояса, але ми швидко її перебрели. За нами з берега слідкували очі наших друзів, а коли ми вирвалися на другий берег і оглянулись назад, вони помахали нам руками, що все безпечно, і зникли в кущах. Ми також метнулись в кущі і спонтанно кинулись у гарячі, міцні обійми. Наші серця схвильовано билися, наші очі захоплено горіли. Ми ж були на українській землі! На Україні!
Знайти потрібні слова, щоб висловити урочисту схвильованість наших душ, той полум’яний салют, гостре збентеження і пекуче щастя, нема змоги. Ми так розгубилися, що за хвилину забули про небезпеку. Але довкруги було тихо і порожньо. Ми швидко привели себе до порядку і рушили вперед через луг, без стежки, навмання, густою висохлою зеленою травою.
В одному місці ми натрапили на невеликий стовпчик, що ледве визирав з високої трави, з випаленими на ньому літерами СССР і знаком серпа і молота. Тут ми вирішили зупинитися. Було дивно, чудно, незбагненно. Тож це була та, заборонена, заворожена, суворо бережена мертва смуга на планеті, яка ділила світ на дві непримиренні частини. Ми оглядали той дивовижний стовпчик, вдивлялися у безлюдний простір, на обрії якого вздовж річки лежали зруйновані і зарослі бур’янами села. Ми дивувалися, що нам судилося бачити і переживати це своїми очима і своєю душею, без ніяких чужих дозволів, ніяких прохань, ніяких віз.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини, гострі і щасливі.
Подумать тільки: наші села й люди,
А