Реквієм для Рози. Раїса Плотникова
хто тут у вас за старшого? Мені треба такого, щоб сильно вчений був і чесний, бо зараз одні шахраї скрізь».
«Та ми тут усі – сам собі за старшого, – каже їй Ярик. – А наші вчені в Києві сидять. Сюди, може, ніхто й не збирається».
«Шкода. Слабую я. Боюся, що вже до могили поганяти треба, а тут таке діло… Може, знадобиться для історії?»
– Словом, та’, вона довго марудила, а потім, коли я сказала, що ти у мене й історик, і археолог, і палеонтолог, лауреат премії…
– Ти часом не сказала їй, що я поважний член таємного зібрання колишніх, чи то пак безнадійних, алкоголіків і дипломант премії графоманів? – перебив я свою любу донечку сердитим голосом.
– Та’, та ти не той, ну не утрируй.
Я оперезав Галюсю гнівним поглядом, але швидко змінив лють на милість, бо розпирала цікавість. Коли я бачив пожовклі старі папери, у мене в жилах починала рухатися кров з такою швидкістю, що я вже не хотів помічати того, що мелькало по обидва боки. У мене засвербіли руки.
Галя все зрозуміла. І я вже не чув і не бачив її тихого зникнення, бо, схиливши голову над невеликим зшитком, обережно почав розгортати сухі, аж порохняві папери. У наш вік суцільної схибленості в соцмережах, здається, можна творити історичні фоліанти, натискаючи на клавіатуру і шукаючи курсором, що й роблять сучасні доморощені історики й краєзнавці, а для мене навіть запах пожухлого паперу – магія, таїна, насолода… Мене заводить і збуджує ледь чутний шурхіт сторінок. Тільки не треба – про сублімацію. Статевий потяг і насолода мене частіше спустошують, а магія старовинних текстів вибиває із голови дурість і нагадує про мізерність бідолашних поривань.
Папір зшитка був старий, але не допотопний – це точно. Я бачив такі цупкенькі аркуші в архівах, і пахло це столітньою давністю. Не знаю, чому, але мені захотілося понюхати листи. І я вдихнув з усієї дурості. Дивно, та вони пахли не тліном, а якоюсь травою. Я намагався пригадати той запах, та даремно. Сторінки були різного розміру та якості. Хтось дуже охайно підклеював їх одна до одної й нумерував задом наперед, тобто сторінка за номером один була знизу, і списані вони були тільки з одного боку.
Я взяв на всяк випадок лупу, поклав на твердуватий, але улюблений стілець згорнутий вчетверо плед і вмостився перед дідівським письмовим столом зручніше. Зшиток лежав титульною сторінкою долілиць і, коли холодні від хвилювання пальці перегорнули перший листочок, якесь запаморочливе передчуття гойднуло мене на стільці. Чомусь здалося, що цей лист адресовано саме мені, а не комусь іншому. Я вже знав, що його писала жінка, бо почерк із плавними нажимами, які поволі переходили в тонесенькі ниточки й завитки, та й ще щось ледь уловне виказувало жіночу сутність цих паперів. Коли ж прочитав перші збляклі від часу рядки, написані чорнилом, то був уже зовсім ошелешений і знічений. Незнайомка зверталася до когось, називаючи моє ім’я. Так-так, вона писала Іванові. Я знав, що іноді на мене находить, що в мені ще й досі сидить оте застаріле, стократ архаїчне почуття романтизму. Пам’ятаю, на зустрічі однокласників моя шкільна антипатія, відмінниця Саша, сказала: «Іване, вже