Реквієм для Рози. Раїса Плотникова
і вже не варто квапитися, бо все одно не втечу – куля швидша. А якщо ніхто не стане стріляти й втечу, то мене нікому переховувати. Я завжди була трохи «занадто»: занадто шанобливою, занадто скутою, ґречною… Маман страшенно дратувалася і не хотіла бачити мене актрисою. У нас це вважалося роботою чи заняттям для нижчого класу. Спрацював тільки мій юнацький максималізм, впертість і величезна любов батька, який балував мене і дозволяв майже все. Та з мене актриса виходила дуже другорядна, ніяка. Завжди знала, що місце на сцені у вторинних ролях мені забезпечило личко, а таланту – катма. Але якщо я зараз не зіграю… Треба входити в роль і хоча б раз у житті зіграти її бездоганно, як вчила Старицька. І я тріпнула капелюшком, збиваючи вологу, якомога кокетливіше поправила волосся та начепила обірваний чуперделик собі на маківку так, ніби то був захисний шолом.
Червоноармієць пішов поруч мене, притримуючи коня за вуздечку, ми прямували по Великій Васильківській до Хрещатика і мирно розмовляли про нудний дощ і про зруйнований Київ. Мені вже майже не було страшно, хоча знала, що ніколи не забуду розкидані на майдані й по стежках Маріїнського парку тіла, поміж яких шастали голодні пси, і розстріли на валах Києва, на схилах Царського саду, у лісі під Дарницею, навіть у театрі… І мені здавалося, що саме цей червоний командир, якого я ще й не розгледіла до пуття, віддавав накази, а може, й власноруч розстріляв пів Києва.
Поволі входила в роль, пригадуючи, як підлітком симулювала хворобу, коли після канікул не хотіла йти до гімназії, як залазила під ковдру з головою і задихалася, вдаючи сердечний напад, як тремтіла від страху, що зараз мене викриють… А моя матінка заламувала у розпачі руки і визивала нашого лікаря, який ніяк не міг второпати, що зі мною, але призначав пілюлі й краплі, бо йому добре платили. Виходить, що грати я таки вміла. І подумки почала читати «Отче наш», множачи свої нікчемні прохання до Всевишнього про день цей неперелітний, неперейдений у своєму житті, про біль свого непокаяння, про всіх загиблих від руки цього гарного з виду ката, що йшов поруч мене, про свою велику зненависть і всепоглинаюче, невідоме раніше бажання помсти… І про Вас, дорогий мій Іване, я у тій молитві згадала, тільки чи почув мене Господь, не знаю…
Порожнява
У кожної людини час від часу накопичується надлишок енергії і певна чортівня, яку неодмінно треба кудись вихлюпнути, а то відбудеться щось на зразок вибуху. Навіть у геть безнадійного трудоголіка, схожого на перпетуум мобіле, яким я в принципі ніколи не був, трапляється отой надлишок. У моєму віці вже можна хоч абияк спрямувати броунівський рух запалу в позитивному напрямку, а от в юності бувало всякого: хтось плигав з мосту в чорториї, хтось чіплявся на задвірки трамваїв під час руху, хтось вбивав котів і собак, здираючи з них шкіру… Тоді щось непотребне за компанію міг утнути і я. Стоп, але ж трапляється й навпаки: буває так, що ти – пуста бодня, у якій аж гуде від всеосяжної відсутності вмісту. Порожнява така, що навіть інстинкт самозахисту зникає: ну привалить тебе якась