Реквієм для Рози. Раїса Плотникова
переступив поріг кімнати, намацав умикач за дверима і ввімкнув світло.
Моя, колишня по суті, та суща за документами половина стояла посеред кімнати в чому мати народила, розплітаючи волосся, і дивилася на підлогу. Вона так низько нахилила голову, що обличчя потонуло в кучерях, і здавалося, що у неї зовсім немає того обличчя. Спало на думку, що вже сто років не називав дружину іменем, так, наче я забув його назавжди. Знав, що ця нещасна істота без обличчя й імені зараз поволі безумствує і за мить я можу відчути на своєму тілі її цупкі пальці, бо вона почне вимагати плотської втіхи, клянчити, ридати, кусатися по-собачому… Захотілося втекти, провалитися крізь землю, завити так, як виє іноді вона, скаженіючи. Та найбільше такої миті хочеться просто померти короткою смертю… Може, я втомився від абсолютної прогнозованості того, що відбувалося, хоча мав би звикнути і давним-давно якось пристосуватися до долі, яка грала зі мною затяжну гру на виживання. Можна було рвонути з кімнати, зачинити наглухо двері й пересидіти цей, навіть не десятий, напад на кухні, налаштувавшись на знайоме озвучення домашньої божевільні, але, по-перше, потім треба буде вигрібати потрощений мотлох із її кімнати, по-друге, вислуховувати нарікання й поради «чулих» сусідів, а по-третє, все одно драма скінчиться психлікарнею… І я кинув цигарку прямо на підлогу, розчавив недопалок лівою ногою і, опинившись поруч дружини, миттю заламав її голі руки за спину, скрутивши рушником, яким вона вгамовувала мігрень чи своє пишне волосся. Потім зірвав із ліжка простирадло і став пеленати її всю, як велике немовля. Хвора трохи пручалася, але чинила те якось кволо, ліниво, зовсім не так, як уміла й могла, коли того дуже хотіла. А вже за мить вона почала сміятися. Дивно так сміятися, не реготати придурком, а весело сипати сміхом довкола, ну так, як сміялася давно-давно ще юною, коли ми були щасливими удвох. Та хіба зараз вона могла бути щасливою? Хоча що я можу знати про її світ? Вона тепер сприймає все так, як я не можу навіть уявити.
Усе скінчилося звичним дзвінком до мого старого друзяки Борисовича, який вже заслужено відпочивав, але колись був головним лікарем психлікарні, а тепер – консультантом, і, схоже, теж – головним.
– Завтра вранці привезеш, – сказав, не вимагаючи ніяких пояснень, бо був у курсі моїх кепських справ. – Тільки дивись, не злиняй. Після приймальні відвідаємо бібліотеку.
Він реготнув у слухавку, мабуть, пригадав, як я колись пошився в дурні, не в’їхавши в його приколи, яких у цього занепалого янгола з борідкою Мефістофеля було, хоч греблю гати, хоч ложкою їж. Тоді Борисович ще був головлікарем, а я вперше привіз дружину до «жовтого дому». Потиснувши мені руку в коридорі п’ятірнею, якою запросто утримував трилітровку, він сказав: «Я, звичайно, не факір, але твою благовірну трохи опритомню. Звикай, бо вона тепер наша пацієнтка надовго. Та не вішай носа, зараз сходимо в бібліотеку, і все буде в нормі». Ми зайшли в якусь кімнату, він замкнувся на ключ, а я, роззираючись на 50-дюймовий телевізор, шкіряний диван, крісла і абсолютну відсутність книг, бовкнув: «Яка це в біса бібліотека?!»