Земля людей (збірник). Антуан де Сент-Екзюпері
шукаю, а твоє тіло у німоті снігового храму.
Нарешті, коли на сьомий день я снідав між двома вильотами в мендоському ресторані, хтось раптом розчахнув двері й вигукнув… ох!.. лічені два слова:
– Ґійоме… живий!
І всі, хто там був, між собою незнайомі, цілувались на радощах.
За десять хвилин я піднявся в повітря, взявши на борт двох механіків – Лефевра й Абрі. А за сорок хвилин я приземлився на шляху, угадавши, не знати як, машину, що везла тебе кудись у бік Сан-Рафаеля. Славна то була зустріч: ми всі плакали, ми душили тебе в обіймах: ти живий, ти воскрес, сам сотворив це диво! Отоді ти висловився, і то була твоя перша фраза, слова сповнені прекрасної людської гордості:
– Те, що я зумів, присягаюсь тобі, жодній скотині було б не до снаги.
Згодом ти розповів нам, як усе сталося.
Впродовж двох діб віхола заповнила весь простір снігом, вкривши чилійські схили Андів заметами у п’ять метрів завтовшки, і пілоти американської компанії Пан-Ейр повернули назад. А ти таки вилетів, щоб знайти яку продуховину в небі. Ти її знайшов трохи далі на південь, ту пастку: там хмаровиння стояло на висоті до шести тисяч метрів, а над ним бовваніли лише окремі шпилі. Ти піднявся до шести з половиною тисяч і взяв курс на Аргентину.
Нисхідні повітряні потоки іноді викликають у пілота чудне відчуття нездужання. Мотор працює, а літак однаково провалюється. Пілот ставить літак диба, щоб знову набрати висоти, а літак втрачає швидкість і силу, і знов провалюється. Боячись піднести машину надто круто, пілот попускає важіль, дає повітряній течії віднести літак вбік, під захист якогось кряжа, що править вітрові за трамплін, і знову літак провалюється. Здається, небо на тебе падає. Здається, тебе затягує у всесвітню катастрофу. Нема де сховатись. Марно намагаєшся повернути назад, туди, де нещодавно повітря тримало літак, як надійна підпора. Але нині вже нема на що обпертися. Усе розсипається, і літак ковзає додолу, тимчасом як назустріч поволі суне хмара, що сповиває і поглинає тебе.
– Я вже потрапив у пастку, – розповідав ти, – але не одразу це усвідомив. Трапляються нисхідні течії під хмарами, які видаються нерухомими тільки тому, що вони міняються і перешиковуються на тому самому рівні, на якому ти летиш. У горах кояться чудернацькі речі… А які ж хмари!..
– Зненацька літак труснуло, і я випустив штурвал, вчепившись у сидіння, щоб мене не викинуло з кабіни. Трусило так, що паси вп’ялись мені в плечі і замало лопнули. На додачу скло заліпило снігом, прилади вже не показували горизонту, і я покотився з шести тисяч метрів до трьох з половиною тисяч.
З висоти трьох з половиною тисяч метрів я побачив під собою чорну площину, що мені дозволило вирівняти літак. Я упізнав те гірське озеро – Лаґуна Діаманте. Я знав, що озеро залягає в глибокій вирві, збоку від якої височіє на шість тисяч дев’ятсот метрів вулкан Маїпу. А попри те, що я й виборсався з хмар, мене засліплювала хурделиця, і я не міг залишити оте озеро, не розбившись об кам’яні мури вирви. Тому