Земля людей (збірник). Антуан де Сент-Екзюпері
підсковзнувшись, ти мав негайно підхопитись, щоб не заклякнути на камінь. Холод сковував тебе, і варто було, впавши, трохи забаритися, звести віддих, і вже тільки неймовірним зусиллям. Але ти опирався спокусі. Ти мені пояснив:
– У снігу втрачаєш відчуття самозбереження. По двох, трьох, чотирьох днях переходу тільки й хочеться, що спати. Я хотів. Та я собі казав: «Моя дружина, якщо вірить, що я живий, вона також вірить, що я йду. Мої товариші вірять, що я йду. Вони всі вірять у мене. Я мерзотником буду, якщо спинюсь».
І ти йшов, і кінчиком кишенькового ножа щодень більше надрізав черевики, в яких не вміщались твої обморожені набряклі ноги.
Ти зізнався мені в дивній речі:
– Розумієш, уже з другого дня найважчою справою стало ні про що не думати. Надто мені було зле, і становище моє було надто безнадійне. А щоб не забракло мужності йти далі, думати про це не слід було. На лихо, мозок не слухався мене, і працював, як турбіна. Але мені вистачало волі на те, щоб керувати уявою. Я обирав для неї якийсь фільм або книжку. І нараз фільм або книжка стрімко розгортались переді мною. А тоді щось звідти повертало мої думки до дійсності. Неминуче. Тоді я підкидав своїй уяві інші спогади…
Одного разу, однак, заточившись на слизькому, ти впав ницьма у сніг і більше не захотів підводитись. Як боксер, що, раптово позбувшись будь-якої бойової пристрасті, ти байдуже слухав, як, одна по одній, десь далеко, в чужому світі, падають секунди – до останньої, безповоротної.
– Я зробив усе, що міг, а тепер надії не залишилось. То навіщо й далі так уперто мучити себе? Достатньо заплющити очі, і в світі запанує спокій. Зникне все царство проваль, криги та снігів. Щойно склепив повіки, мов чаром, зникають усі удари, спотикання, біль у м’язах, палючий мороз і весь життєвий тягар, що мусив перти, як той віл, запряжений у важкого воза. Уже ти скуштував цього холоду, що отрутою розливається по всьому тілу, ніби морфій, сповнюючи тебе блаженством. Життя набігло тобі до серця. Щось ніжне і коштовне скупчилося всередині тебе. Притомність поволі залишала віддаленіші області тіла, і вони, досі мордовані нелюдськими стражданнями, байдужіли до холоду, наче мармур.
Навіть сумління примовкло. Наші поклики більше не досягали тебе, чи, радше, долинали у напівсні. І у напівсні ти відгукувався, простуючи легкою радісною ходою, і перед тобою невимушено розгортались просторі рівнини. Як вільно ковзав світом, що він став лагідним до тебе! А ти, Ґійоме, своєю чергою, поскупився пустити нас у той світ.
У глибинах твоєї свідомості ворухнулись докори сумління. У твої марення вступила твереза думка.
– Я подумав про свою дружину. Мій страховий поліс убереже її від злиднів. Так, але страхування…
У випадку зникнення застрахованої особи без вісті, її смерть офіційно визнають лише за чотири роки. Перед цією суворою обставиною відступили всі марення. Ти лежиш крижем на сніговому схилі. З наближенням літа твоє тіло скотиться, разом зі сльотою, в одну з тисяч антських розпадин. Ти це знав. Але знав