І день як вимір нашого життя. Олександр Афонін

      Сумують нині буки і ялиці,

      Бо сніг прийшов сьогодні і в Карпати.

      А сніг є сніг, і, власне, без різниці,

      Чи він дрібненький йде, а чи лапатий.

      Й похмуре небо зависа низенько,

      Й вершини гір геть хмарами повито.

      Здається, знову десь зима близенько,

      Й стає від цього якось сумовито.

      Іще дрімають сутінки в долині,

      Та за горами сонечко встає,

      Й в високе небо, як і вчора, синє,

      Своє проміння золотаве ллє.

      Густе повітря чисте і прозоре.

      Здається, що потічок струменить.

      Лісів, ще голих, безкінечне море

      Пташиним співом зранечку дзвенить.

      Тутешній день, спокійний і неспішний,

      Ясним промінням в вікна загляда.

      Хай буде він для нас усіх успішним

      Й солодким, як з карпатських рік вода!

      Карпатська ніч по-справжньому весняна…

      Щось за вікном шепоче потічок.

      Між темних схилів жовті каравани

      Пливуть у даль численних зірочок.

      Тут справжнє все, яскраве, чисте, миле.

      В бруньках духмяних вже кипить життя…

      І світ здається мирним, світлим, щирим,

      І розпинають душу почуття.

      Весна немов на гойдалці

      Літа туди-сюди.

      То нас теплом порадує,

      То знову холоди.

      То сонцем в очі бризкає,

      То хмарок нажене,

      Та, сподіваюсь, гойдалка

      Ця скоро вже мине.

      І скоро вже ранесенько

      Плесне в вікно блакить,

      І день новий піднесено

      Піснями задзвенить.

      Хмурое небо, хмурое,

      Но без дождя пока…

      Серая нынче улица,

      Серые облака.

      Но на газонах просится

      К солнцу травинок пух,

      А над землею носится

      Терпкий весенний дух.

      Рдеют тюльпаны, как праздник, продленный до завтра.

      Сохнут тарелки и рюмки на полке посудной…

      Будничным утром поставлю на стол себе завтрак,

      Кашу-овсянку – в сравнении с праздничным, скудный.

      Выйду из дома под меленький дождь моросящий.

      Хлопнут парадного двери, заставив меня оглянуться…

      Да, снова будни, но праздник-то наш настоящий

      В том, что любимые с нами и в будние дни остаются.

      Все довкола снігом забілило…

      То, виходить, що весни нема?

      Лиш асфальтних вулиць чорне тіло

      Нам шепоче: «Це вже не зима!

      Не лякайтесь снігу,