Суча дочка. Валентина Мастєрова
у невеличкій комірчині з відрами, ганчірками й дивилася на себе у маленьке дзеркало на старій списаній тумбочці. Заплющила очі, уявила, як уперше увійде в палату. Але не з ганчіркою і шваброю, а з фонендоскопом. Упевнена, привітна до тих, хто чекатиме її допомоги. Розплющила очі, зітхнула, ще раз поглянула на себе у дзеркало, взяла відро і вийшла у коридор.
До кінця чергування ледве трималася на ногах і з жахом думала про наступне. А коли прийшла додому, лягла, навіть не ївши, і проспала до ранку. Цілих дві доби вона тепер була вільна і не знала, куди діти час. Спитала у хазяйки квартири, чи далеко звідси бібліотека, але та не знала. Прожитий день у маленькій кімнатці чимось нагадував добровільне ув’язнення, коли дівчина нічого не відчувала, окрім суму за домівкою.
Прийшла з роботи Люба – й Оленка повеселішала. Поставила на стіл вечерю, але подруга від їжі відмовилася і прямо в одязі лягла на ліжко.
– Стомилася? – поспівчувала Оленка, та Люба не відповіла, заплющила очі й, здавалося, заснула.
Вона бачила, що подруга не спить, але не стала набридати розмовою, мовчки сіла на своє ліжко, що стояло під іншою стіною кімнати. Нараз Люба обізвалася, не розплющу – ючи очей.
– Лєнко, давай тобі волосся обстрижемо. Хочеш – як у мене, або хімію зробимо.
– Я не знаю, – здвигнула плечима Оленка. – А що мені мати скаже?
– Як хочеш. Тільки так у місті ніхто не ходить. І взагалі, – дівчина підвелася на лікоть, – ти якась, наче оте плаття залежане, – і нове, і вже з моди вийшло. Глянеш на тебе, й відразу видно – селючка необтесана.
Оленка почервоніла, та нічого не відповіла, тільки запитала ще раз:
– Не хочеш їсти?
– Чого ти до мене причепилася?! – несподівано крикнула Люба. – Чого ти лізеш зі своєю вечерею? Як тобі їсться, то їж!
– Але ж ти голодна, – Оленка розгублено дивилася на подругу.
– Яке тобі до того діло?
– Як хочеш, – встала з ліжка, підійшла до столу. Зібрала посуд із їжею і понесла на кухню. Повернулася, роздяглася й хотіла вимкнути світло, та Люба промовила зовсім тихо:
– Не вимикай – я ще теж роздягатися буду.
Поволі зняла кофту, потім – спідницю. Ривком зняла сорочку – живіт у неї був туго затягнутий великою хусткою. Оленка здивовано дивилася на той живіт, потім перевела погляд на Любине обличчя.
– Нащо ти? – запитала зіщулившись, ніби від холоду.
Люба не відповіла, нервово розв’язуючи вузли. Оленка відсунулася на ліжку до самої стіни й, сидячи, натягла на себе ковдру аж до підборіддя, коли побачила великий живіт із червоними від хустки рубцями.
Подруги мовчки дивилися одна на одну. Тільки Любині очі звузилися, Оленчині ж, навпаки, розширилися від переляку, потім наповнилися слізьми ще дитячого розпачу.
– Не скигли й не питай нічого – то не твоє діло, – нарешті озвалася Люба. Надягла нічну сорочку, вимкнула світло, лягла і відвернулася до стіни.
Уранці Оленка прокинулася першою, зготувала свіжий сніданок. Підійшла до Люби