Суча дочка. Валентина Мастєрова
на роботу на цілу добу, і кожного разу поверталася додому з тривогою. У село не їздила, хоча й знала, як хвилюються батьки, писала листи, виправдовуючись і обіцяючи скоро приїхати. У маленькій кімнатці разом із Любою і сама почувалася приречено, чекаючи того, про що обидві уникали говорити.
Перейми почалися у неділю вранці. Люба голосно зойкнула і злякано сіла на ліжку.
– Чого ти? – Оленка розплющила у темряві очі. – Що таке?
– Не знаю. Здається, почалося. Хоча іще рано, а може, й ні-і-і…
Оленка підвелася, увімкнула світло. Обличчя Люби, й без того бліде, дужче зблідло, в очах розпач.
– Що мені робити? – прошепотіла до Оленки. – Страшно, ой, страшно, – підборіддя тремтіло, а лице кривилося від болю.
Оленка підійшла, присіла на краєчок ліжка:
– Не бійся – усі народжують. Будемо збиратися в лікарню.
– Я не того, – в очах Люби стояли сльози. – Я боюся, що буде потім зі мною, куди я дінуся? Ти поки нікому не кажи, добре? Хто питатиме – я додому поїхала.
На вулиці випав сніг, тільки-тільки прикрив сіру буденність асфальту. Мляво горіло світло у вітринах магазинів. Порожні тролейбуси шурхотіли містом, не спиняючись на безлюдних зупинках. В один із таких тролейбусів із промерзлими вікнами і зайшли Люба з Оленкою. Люба раз у раз стримувала стогін, до крові кусаючи губи. Біля дверей пологового будинку взяла Оленку за руку:
– Далі – я сама.
– Але ж… – Та ладна була не тільки вести її у приймальню, а й сидіти там, доки не закінчаться страждання.
– Ні, не йди, не треба. Вертайся додому, – Люба подивилася Оленці в очі, потім ніби відштовхнула її і різко відчинила важкі, пофарбовані білою фарбою двері. У коридорі прихилилася до стіни й голосно застогнала.
– А чого сама? Ну, пішли потихеньку, – літня жінка взяла Любу під руку. – Давай пройдемо туди, – показала на скляні двері. – Отак, – посадила на кушетку, допомогла роздягнутися.
За столом сиділа ще одна, стомлена безсонною ніччю, жінка. Озвалася до Люби, уважно дивлячись на неї поверх окулярів:
– Що? Документи?
Люба відкрила невеличку сумочку, яку принесла з собою, пошукала.
– Тільки комсомольський квиток, – промовила розгублено і голосно застогнала.
Жінка осудливо хитнула головою:
– Добре, що комсомольський квиток, тільки тут не райком комсомолу. Тут дітей народжують, а не в партію вступають. Кажи вже, як твоє прізвище.
Люба не відповідала, немов не розуміла, про що її запитують. Потім поклала квиток назад у сумочку і тихо промовила:
– Самойлюк Олена Миколаївна, тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження.
Майже цілий день Оленка блукала по місту, хоча, здавалося, дня й не було. Вранішній морок до кінця не розвіявся, і темніти почало відразу після полудня. Думала про Любу. Коли останній раз їздила в село, тітка Дуня приходила й кричала:
– Ти мені не бреши! Кажи правду, чого те стерво додому не їде? Я ось до вас доберуся. Я побачу, що ви там робите, у тому городі.
– Чого