Суча дочка. Валентина Мастєрова
поїде з дитиною до матері? А куди ж іще? Швидше б уже вечір та на роботу йти. Цілу добу вона буде зайнята і не матиме часу на постійні роздуми. По телефону завтра дізнається, як Люба. Чому завтра? Подзвонила, тільки-но прийняла зміну. Назвала Любине прізвище, сказала, коли поступила у відділення. Їй відповіли, що такої нема і не було. Оленка ще раз перепитала, але на тому кінці проводу сердито кинули слухавку.
Вона з жахом думала про те, що подруга обдурила – не пішла у пологове відділення, нарочито відправивши її з-під дверей. Усю ніч не знаходила собі місця, але із самого ранку покликали до телефону: дзвонила Люба, сказала, що все добре – народився хлопчик, живий, здоровий, а то якась помилка трапилася вчора.
– Ти не приходь до мене, – аж ніби наказала у кінці розмови. – Не треба – я не хочу. Забирати прийдеш, принесеш, що я там приготувала, а зараз не треба ходити.
– Чому? – запитала здивовано Оленка. – Я їсти принесу…
– Не треба мені твоя їжа, – різко обірвала Люба й кинула слухавку.
Оленка намагалася зрозуміти подругу й виправдати. «Невідомо, що б я робила на її місці», – заспокоювала себе і чекала, коли дитину й Любу випишуть із пологового будинку.
У призначений день прийшла до лікарні з дитячими речами. Одягнена Люба вже чекала на неї. Оленку вразило її обличчя: худорляве й до того, воно ще більше схудло й видовжилося. Під очима темні кола, губи весь час смикалися посміхнутися й не посміхалися. В очах – мука, наче ізсередини роздирав неймовірний біль. Мовчки забрала в Оленки речі, передала медсестрі, щоб винесла дитину. Через деякий час та вийшла з немовлям. Хотіла віддати Любі, та Оленка першою простягла руки:
– Давайте мені, – обережно взяла пакуночок із дитиною, глянула в личко, посміхнулася – красень.
– Ходімо вже, – смикнула її за рукав Люба.
По дорозі думали, що сказати хазяйці, аби та не вигнала з квартири.
– Скажемо, що тільки на два-три дні, а потім ти поїдеш у село, – запропонувала першою Оленка.
Люба на те лише мовчки хитнула головою.
Хазяйка квартири здивовано стояла у дверях і дивилася на них крізь товсте скло окулярів, спочатку нічого не розуміючи, потім обличчя її набрало суворого вигляду.
– Такі квартирантки мені не потрібні, – промовила сухо. – Два-три дні я потерплю, а потім куди хочете, туди й ідіть.
Оленка занесла немовля до кімнати, поклала на своє ліжко, зняла пальто, похукала на руки, щоб трохи зігріти, й розгорнула дитячу ковдру.
– Зовсім як лялька, – здивувалася вголос, – таке манюсіньке, може, вже й мокре. А як ти його назвеш? – глянула зацікавлено на подругу.
– Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобі лялька, а мені зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки – нехай лежить. – Та немовля ніби почуло її, запручалося у пелюшках і заплакало.
– Кажу ж тобі, – Оленка почала розмотувати дитину. – Бачиш, які ми мокренькі. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.
На малесенькій ручці висіла бирочка із лікарняної зеленої клейонки.
– А це вже ми знімемо, –