Суча дочка. Валентина Мастєрова

      Січень того року видався мокрим. Маленькі сірі купки снігу лежали на узбіччях доріг. Він густо кружляв над землею, але швидко танув у великих калюжах. Здавалося, що це зовсім і не зима, а осінь затягнулася надовго. По-осінньому густий морок надвечір’я рано переходив у холодні темні ночі, і лише світло у вікнах розбавляло ту січневу нудьгу. Пізно увечері Оленка ішла сільською вулицею. В одній руці важка сумка, на іншій – дитина. Дівчина часто спинялася, ставила сумку на землю і перекладала дитину на другу руку.

      У батьковій хаті світилося, тільки Оленка не відразу пішла до дверей. Стояла, прихилившись до хвіртки, і дивилася на Любину хату, в якій теж іще не спали. На якусь мить їй захотілося піти туди, з усієї сили загупати у двері, але вона не наважувалася ступити хоча б крок ні до чужої, ні до своєї хати.

      – Що я наробила? – промовила вголос. – Навіщо, ну навіщо?…

      Таки наважилася і боязко постукала у вікно. Відчинила мати.

      – Це ти, Олено? – озвалася у сінях. Увімкнула світло, здивовано подивилася на дочку з дитиною на руках. – А там іще хто? – зазирнула їй через плече.

      – Немає нікого, мамо. Я сама. Заберіть у дворі сумку.

      Але Наталка не рухалася, стояла немов закам’яніла, потім ухопила ротом повітря.

      – А це ж чиє? – спитала так тихо, наче боялася почути відповідь.

      – Моє, мамо. Пустите в хату? – Оленка обминула матір і сама відчинила двері.

      На дивані у спідньому сидів батько й дивився телевізор.

      – Здрастуйте, тату, – переступила поріг і стала біля дверей. За нею увійшла і Наталка.

      Обидві, ніби чужі тут, розгублено дивилися на Миколу. Оленка посміхнулася і, тамуючи сльози, промовила:

      – Пустите… нас двох?

      Батько підхопився на ноги й, наче гості, подав їй стільця. Донька не сіла, а пройшла в іншу кімнату й поклала дитину на своє ліжко. Зняла мокре пальто і розвісила на спинці стільця. Озирнулася на двері – батько й мати мовчки стояли посеред хати.

      – Мамо, я їсти хочу, – озвалася Оленка першою.

      Мати вхопила рогача і кинулася до печі, потім опустила:

      – Воно ж усе на столі. Ми з батьком недавно вечеряли. Вичахло, мабуть, – розвела руками і схлипнула вголос. – Що ж це воно таке на наші бідні голівоньки?

      Оленка смикнулася, було, до столу і спинилася. Потім таки підійшла, опустилася на стілець, взяла відрізаний хліб, надломила.

      – Ви, мамо, не плачте, – промовила тихо. – Якщо скажете – я зараз піду.

      Рука з кусником затремтіла, і вона поклала його на стіл. Та мати нічого не відповіла, тільки обхопила руками голову і мовчки захиталася посеред хати.

      – Ти чого? – Микола з силою смикнув дружину за рукав. – У нас хтось помер? – крикнув у скривлене плакати обличчя. – Хтось на лавці лежить?

      – Лежить, хіба не бачиш? – Наталка вказала на двері, де спала